Слава ЗСУ!

ПОВСЮДИ КРОВ

1

Уже почалося двадцять шосте жовтня, коли о пів на першу ночі Джулія повернулася в дім Ендрії. Вона намагалася заходити тихо, але необхідності в цьому не було, в домі лунала музика, працював портативний радіоприймач, звідти «Стейпелз Сінгерс»[394] на всі заставки гатили «Вибирай істинну церкву та вертай додому».

У передпокій привітати її вийшов Горес, він вихляв своїм огузком, посміхаючись тією трохи божевільною посмішкою, на яку здатні лише коргі. Він уклонився, розпластавши передні лапи, і Джулія трішки почухала його за вухом — у найсолодшій для песика місцині. Ендрія сиділа на дивані з чашкою чаю в руках.

— Перепрошую за музику, — промовила вона, притишуючи звук. — Я ніяк не могла заснути.

— Це твій дім, любонько, — відповіла Джулія. — А для РНГХ це справжній рок.

— Та оце як почалося сьогодні вдень, відтоді й передають самі лиш заводні госпели, — усміхнулась Ендрія. — У мене таке відчуття, ніби я виграла джек-пот. Як пройшла ваша зустріч?

— Добре. — Джулія сіла.

— Хочеш щось розповісти?

— Тобі не варто хвилюватися. Треба концентруватись на одужанні. І знаєш що? Ти вже виглядаєш трохи краще.

І справді, дуже охляла Ендрія залишалася блідою, але темні дуги в неї під очима трохи посвітлішали й самі очі почали іскритися.

— Дякую на добрім слові.

— Горес пристойно поводився?

— Дуже добре. Ми грали в м'яча, а потім обоє трішки поспали. Якщо на вигляд я вже не така страшна, то, мабуть, це завдяки сну. Ніщо краще за сон не догоджає дівочій красі.

— Як твоя спина?

Ендрія посміхнулась. На диво просвітленою посмішкою, втім, без особливого в ній гумору.

— Спина не болить зовсім. Ані кольне, навіть коли я нахиляюся. Знаєш, що я думаю?

Джулія похитала головою.

— Я думаю, що, коли йдеться про наркотики, тіло з мозком діють у змові. Якщо мозок бажає наркотику, тіло йому підігрує. Воно каже: «Не хвилюйся, не звинувачуй себе, все гаразд, мені дійсно боляче». Те, про що я кажу, це не зовсім іпохондрія. Це просто!.. Вона завмерла з відсутніми очима, ніби відлетіла кудись удалечінь.

«Куди?» — дивувалася Джулія.

Та Ендрія невдовзі повернулась.

— Людина за своєю природою буває деструктивною. Скажи мені, як ти гадаєш, чи схоже місто на людське тіло?

— Так, — моментально погодилась Джулія.

— Отже, тіло може запевняти, ніби йому боляче, аби лише мозок отримав наркотик, якого бажає він?

Джулія поміркувала хвильку, а тоді кивнула:

— Так.

— А зараз мозок нашого міста Джим Ренні, чи не так?

— Так, любонько. Я погоджуюсь, саме він ним і є.

Ендрія сиділа на дивані з похиленою злегка головою. Раптом вона вимкнула радіоприймач і підвелась на рівні ноги.

— Гадаю, мені час до ліжка. І знаєш, мені здається, я нарешті зможу по-справжньому виспатись.

— Це добре, — а слідом, без усякої причини, яку б вона сама могла зрозуміти, Джулія запитала: — Ендріє, що-небудь трапилось, поки мене не було?

Ендрія зробила здивований вигляд.

— Звісно, що так. Ми з Горесом гралися в м'яча, — вона різко нахилилася без жодних ознак болю, чого, за її словами, не здатна була зробити ще тиждень тому, і простягнула руку. Горес підійшов до неї, дозволивши себе погладити. — Він чудовий піднощик закинутого.

2

У себе в кімнаті Ендрія сіла на ліжко, відкрила конверт ВЕЙДЕР і почала знову все перечитувати з самого спочатку. Тепер ще уважніше. Коли вона врешті засунула папери назад до коричневого конверта, було вже близько другої ранку. Конверт вона поклала в шухляду столика, що стояв при її ліжку. У тій же шухлядці лежав револьвер 38-го калібру, подарований Ендрії на день народження два роки тому її братом Дагласом. Тоді її це збентежило, але Даг переконав її, що жінка, яка живе самотньо, мусить тримати в хаті щось, чим зможе себе захистити.