Слава ЗСУ!

До цих останніх кількох днів Каролін була впевнена, що не зацікавлена мати дітей, що її цікавить радше кар'єра викладачки й письменниці. Можливо, романістки, хоча їй здавалося, що писання романів заняття ризикове; раптом уб'єш купу часу на написання тисячосторінкового твору, а він виявиться провальним? Натомість поезія… їздити по країні (скажімо, на мотоциклі)… проводити авторські читання й семінари, бути вільною пташкою… оце було б круто. А ще можливі знайомства з цікавими чоловіками, вино й дискусії про Сильвію Плат[406], лежачи в ліжку. Аліса й Ейден перевернули її уявлення. Вона закохалася в них. Вона бажала знищення Купола — звісно, бажала, — але повертати двійко цих дітей їхній мамі… для неї це обернеться пораненим серцем. Вона тишком собі сподівалась, що їм теж від цього буде трішечки гірко. Либонь, це були нехороші надії, але вже які були.

— Ейде? Ти насправді цього хочеш? Бо дорослі збори бувають страшенно довгими і нудними.

— Я хочу піти, — відповів Ейден. — Я хочу побачити всіх людей.

І тут Каролін Стерджес зрозуміла. Не дебати щодо ресурсів міста і як їх надалі використовувати цікавили їх. З якого такого дива таке мусило їх цікавити? Алісі було дев'ять, а Ейдену п'ять років. А от побачити всіх людей разом, як велику розлогу родину? У цьому був сенс.

— Ви зможете добре поводитися? Без совання, без зайвого шепоту?

— Звичайно, — запевнила Аліса з почуттям власної гідності.

— І обоє, перед тим як ми підемо, гарненько випісяєтеся досуха?

— Так! — тут уже дівчинка підкотила очі, немов кажучи, що за дурненький розум ця Каро має… і Каро це чомусь навіть подобалося.

— Тоді я тільки запакую оці сендвічі й підемо, — сказала Каролін. — А ще ми візьмемо з собою дві бляшанки содової для діток, які гарно поводитимуться і питимуть через соломинки. Це якщо означені дітки гарненько попісяють перед тим, як зволожувати собі горло водою з бульбашками, ось так.

— Я смоктатиму соломинку залюбки, як скажений, — сказав Ейден. — А є квасольки?

— Він має на увазі тістечка «вупі», — пояснила Аліса.

— Я знаю, що він має на увазі, але в нас їх нема, хоча, здається, є гремівські крекери[407], посипані цинамоновим цукром.

— Цинамонові гремівські крекери — це круть, — оголосив Ейден. — Я тебе люблю, Каро.

Каролін посміхнулась. Їй подумалося, що це прозвучало красивіше за будь-який із читаних нею віршів. Навіть красивіше за той, про холодні сливи, Вільямса[408].

13

Джулія вражено дивилася, як повільно, а втім, упевнено спускається сходами Ендрія Ґріннел. З Ендрією відбулася трансформація. Макіяж і зачіска на місці розкошлаченого ще вчора волосся зробили свою справу, але не це було головним. Дивлячись на неї, Джулія усвідомила, як давно вона бачила третю виборну міста сповненою впевненості в собі. Цього вечора вона одягла вмерти яку красиву червону сукню, оперезану пояском на талії — схоже, від «Енн Тейлор»[409], — а в руці тримала велику ткану торбу з зашморгом. Навіть Горес задивився на неї, роззявивши пащу.

— Як я виглядаю? — спитала Ендрія, досягши підніжжя сходів. — Як та, що могла б полетіти на міські збори на мітлі?

— Ти виглядаєш приголомшливо гарною. Молодшою на двадцять років.

— Дякую, любонько, але в мене нагорі є дзеркало.

— Якщо тамтешнє тобі не показало, наскільки ти тепер краще виглядаєш, подивися у дзеркало тут, де краще освітлення.