Слава ЗСУ!

Ендрія переклала торбу в другу руку так, немов у ній лежало щось важке.

— Ну, мабуть, таки виглядаю, трішки принаймні.

— Ти певна, що маєш для цього вже достатньо сил?

— Гадаю, так, а якщо навіть мене почне знову трусити, я тихцем зможу вислизнути крізь бічні двері. — Ендрія не мала наміру вислизати, хоч би як її там не почало колотити.

— А що в торбі?

«Ланч для Джима Ренні, — подумала Ендрія. — Яким я збираюся його нагодувати на очах усього міста».

— Я завжди беру з собою в'язання на міські збори. Подеколи там так довго й нудно тягнеться час.

— Не думаю, щоб ці були нудними, — зауважила Джулія.

— А ти сама підеш, чи як?

— О, я поки що думаю, — з сумнівом промовила Джулія. Вона сподівалася бути вже далеко від центру Честер Мілла на той час, як збори закінчаться. — Мені спершу треба зробити деякі справи. Ти зможеш дійти туди сама?

Ендрія послала їй гумористичний погляд «мамо, я вас благаю».

— Уздовж вулички та вниз пагорбом — і я вже там. Маршрут, торований роками.

Джулія подивилася на годинник у себе на зап'ясті. Було вже чверть на шосту.

— А ти не надто рано вирушаєш?

— Ел відкриє двері о шостій, якщо не помиляюсь, а я хочу зайняти собі зручне місце.

— Як виборній тобі слід було б сидіти прямо на сцені, — сказала Джулія. — Якщо маєш таке бажання.

— Ні, не маю. — Ендрія знову перекинула торбу в іншу руку. Її в'язання лежало в торбі, разом з матеріалами справи ВЕЙДЕР і револьвером 38-го калібру, подарованим їй братиком Твічем для самозахисту. Не гірше він прислужиться для захисту міста, гадала вона. Кожне місто схоже на людський організм, але має одну значну перевагу, якщо в міста погано з мозком, трансплантація може бути успішною. Можливо, до вбивства не дійде. Вона молилася, щоб не дійшло.

Джулія дивилася на неї здивовано-запитально. Ендрія усвідомила, що була відлетіла десь далеко вслід за своїми думками.

— Я хотіла б сьогодні посидіти просто серед жителів міста. Але скажу своє слово, коли прийде час. Можеш бути певна.

14

Енді мала рацію щодо Ела Тіммонса, котрий відкриє двері о шостій. На той час Мейн-стрит, ледь не абсолютно порожню вдень, заповнили люди, котрі прямували в бік міської ради. Інші невеличкими групами спускалися міським пагорбом, ідучи з житлових кварталів. Почали під'їжджати машини зі Східного й Північного Честера, більшість із них переповнені пасажирами. Скидалося на те, що ніхто не бажав цього вечора залишатися на самоті.

Вона прибула досить рано, тож мала доволі вільних місць на вибір і зупинилася на третьому від сцені ряді, біля проходу. Прямо перед нею в другому ряді сиділа Каролін Стерджес і діти Епплтон. Діти зацікавлено роздивлялися на все і всіх. Малюк тримав щось затиснуте в кулаку, що виявилося гремівським крекером.

Серед тих, хто прийшли завчасно, була також Лінда Еверет. Джулія розповідала Ендрії про арешт Расті — надзвичайно цинічний — і знала, що його дружина вкрай цим пригнічена, але зараз вона вдало це приховувала під ефектним гримом і гарною сукнею з великими накладними кишенями. Порівнюючи її вигляд із власним станом (сухість у роті, в голові біль, шлунок крутить), Ендрія була в захваті від відважності Лінди.

— Сідайте біля мене, Ліндо, — запропоновувала вона, поплескуючи долонею по сусідньому місцю. — Як там Расті?

— Я не знаю, — відповіла Лінда, прослизаючи повз Ендрію й сідаючи поряд. Щось, що лежало в одній з її забавних кишень брязнуло об дерево. — Вони не дозволяють мені з ним побачитись.