Слава ЗСУ!

— Тебе нема тут!

Але раптом щось — на дотик, мов палець, — делікатно проїхалося йому по щоці.

Великий Джим знову вискнув. У протиатомному сховищі було повно мертвих людей, котрі все ж таки дихали цим неймовірно затхлим повітрям. Навіть у темряві він бачив їхні бліді лиця. Бачив очі свого мертвого сина.

Великий Джим підхопився з дивана, розмахуючи в чорному повітрі стиснутими кулаками.

— Геть пішли звідси! Всі ви, геть від мене!

Він кинувся до сходів і перечепився об нижній східець. Цього разу не було килима, щоб пом'якшити удар. В очі йому почала скрапувати кров. Мертва рука пестила йому ззаду шию.

— Ти мене вбив, — примовляв Лестер Коґґінс, але з його розкраяною щелепою це в нього звучало, як «и ее уиу».

Великий Джим рвонув угору сходами й нагорі вгатився у двері усією своєю значною вагою. Двері рипнули й прочинились, відгортаючи собою вбік обвуглену деревину й навалену цеглу.

«Ні! — гаркнув він. — Ні, не торкайся мене! Ви, ніхто мене не торкайтесь!»

Серед руїн кімнати засідань стояла майже така ж точно темрява, як і в бункері, але була й суттєва різниця: повітря тут зовсім не годилося для дихання.

Великий Джим зрозумів це вже після третього вдиху. Скатоване понад межі витривалості цим останнім ривком хазяїна, його серце знову плигнуло йому в горло. І цього разу там воно й застрягло.

Великий Джим раптом відчув, ніби від горла до пупа в ньому провалилось щось неймовірно важке: довгий мішок з ряднини, набитий камінням. Він зробив рух назад до дверей, немов людина, що силується пробрести крізь мул. Спробував протиснутися крізь щілину, але цього разу глухо застряг. З його роззявленого, хапаючого повітря рота, з забитого горла почав народжуватися жахливий звук, і звук той був: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».

Він молотнув кулаком раз, другий, тоді ще раз: потягнувся рукою вперед, прагнучи якогось фінального спасіння.

Хтось ласкаво погладив йому руку зсередини. «Татуню», — проспівав чийсь голос.

16

Хтось потряс Барбі, розбудивши його рано-вранці в неділю, перед світанком. Він неохоче приходив до тями, кашляючи, інстинктивно обернувшись до Купола, до вентиляторів поза ним. Коли нарешті прокашлявся, він подивився, хто ж це його розбудив. Побачив Джулію. Волосся в неї розвилося і висіло, щоки палали гарячкою, але очі були ясними. Вона промовила:

— Бенні Дрейк помер годину тому.

— Ох, Джуліє. Боже правий, мені так жаль, — голос у нього був надірваний, рипучий, зовсім не його голос.

— Я мушу дістатися до коробочки, яка створює Купол, — сказала вона. — Як мені дістатися до коробочки?

Барбі похитав головою.

— Це неможливо. Якщо б ви навіть могли з нею щось зробити, вона знаходиться на пагорбі, майже за півмилі звідси. Ми тут навіть до машин підійти не можемо, не затамувавши подиху, а до них звідси всього якихось п'ятдесят футів.

— Є один спосіб, — промовив хтось поряд з ними.

Вони озирнулись і побачили Сема Вердро. Той докурював останню зі своїх сигарет і дивився на них тверезими очима.

Він був тверезий, цілком тверезий уперше за останніх вісім років.

Сем повторив:

— Є один спосіб. Я можу вам показати.