Слава ЗСУ!

БЕРИ І ЙДИ ДОДОМУ, ЦЕ ТОБІ БУДЕ ЯК СУКНЯ

1

Була сьома тридцять ранку. Всі зібралися разом, навіть нещасна, змарніла мати покійного Бенні Дрейка. Елва обнімала за плечі Алісу Епплтон. Колишня жвава зухвалість геть спливла з дівчинки, а тепер ще й хрипи лунали за кожним подихом її щуплих грудей.

Коли висловив усе, що Сем мав сказати, запала хвилина тиші… якщо, звісно, не мати на увазі всюдисущого ревіння вентиляторів. А тоді вже мовив Расті:

— Це безумство. Ви загинете.

— А якщо ми залишимось тут, виживемо? — запитав Барбі.

— Але навіщо це потрібно взагалі робити? — спитала Лінда. — Навіть якщо Сем має рацію і його ідея спрацює, навіщо це робити?

— О, я гадау, ідея ця практична, — сказав Роммі.

— Звісно, що практична, — підтвердив Сем. — Один чоловік, на ім'я Пітер Бергерон, розказував мені про таке невдовзі після великої пожежі у Бар Гарборі[489] у сорок сьомому. Піт був ще той зух, але аж ніяк не брехун.

— Ну, якщо навіть все так, — не вгавала Лінда, — все одно навіщо?

— Бо є ще одна річ, якої ми робити не пробували, — відповіла Джулія. Тепер, вже прийнявши рішення, і після того, як Барбі сказав, що піде разом з нею, вона заспокоїлась. — Ми не пробували благати.

— Та ти збожеволіла, Джуліє, — гукнув Тоні Гай. — Гадаєш, вони взагалі здатні щось чути?. Чи вислухати тебе, навіть якщо почують?

Джулія обернулась з серйозним обличчям до Расті:

— Коли ваш друг Джордж Летроп палив лінзою мурашок, ви чули їхні благання?

— Мурашки не можуть благати, Джуліє.

— Я запам'ятала ваші слова: «Мені раптом дійшло, що у мурашок теж є їхні власні життя». Чому до вас це дійшло?

— Тому що… — почав він, але лише знизав плечима.

— Можливо, ви їх почули, — підказала Лісса Джеймісон.

— З усією моєю повагою, але це таки повна дурня, — промовив Піт Фрімен. — Мурашки є усього лиш мурашками. Вони ні про що не можуть благати.

— Зате люди можуть, — сказала Джулія. — І хіба ми також не маємо наших власних життів?

На ці її слова не відгукнувся ніхто.

— І хіба ми маємо щось інше, що могли б спробувати вдіяти?

Почувся голос полковника Кокса, котрий стояв неподалік. Вони про нього були зовсім забули. Зовнішній світ з його насельцями тепер здавався чимось несуттєвим.

— Я, бувши на вашому місці, спробував би. Не посилайтеся на мої слова… проте так, я б спробував. Барбі?

— Я вже з цим погодився, — сказав Барбі. — Вона права. Іншого вибору ми не маємо.

2

— Ану, давайте подивимося ті мішки, — сказав Сем.

Лінда подала йому три зелених пакети для сміття фірми «Гефті». До двох з них вона була напакувала одяг для себе й Расті та кілька книжок для дівчат (сорочки, штани, шкарпетки, спідня білизна тепер валялися, абияк покидані перед групою біженців). Третій мішок надав Роммі, до того в ньому лежали дві рушниці на оленів. Сем оглянув усі три, знайшов дірочку в тому, де лежали гвинтівки, і відкинув його вбік. Два інших були цілими.

— Гаразд, — промовив він, — слухайте сюди. До коробочки поїде мінівен місіз Еверет, але спершу його тра підігнати сюди, — він показав на «Одіссей». — Місіз, ви певні, що вікна залишили піднятими? Тра, щоб ви точно знали, бо від цього залежать життя.

— Вони були піднятими, — сказала Лінда. — Ми їхали з увімкнутим кондиціонером.