Слава ЗСУ!

4

Роммі, Піт Фрімен і Тоні Гай підважили домкратом «Пріус» і зняли одне робоче колесо. У звичайних обставинах вони могли б підняти зад цієї маленької машини навіть голими руками. Та не тепер. Хоча машина й стояла близько до вентиляторів, поки вони не закінчили цю роботу, їм постійно доводилося підбігати до Купола, щоб зробити по ковтку повітря. А наприкінці Розі навіть довелося замінити Тоні, котрий вже кашляв так, що не міг працювати далі.

Втім, врешті-решт, сперті на Купол, перед ними стояли дві нових шини.

— Ну от, поки що все йде нормально, — промовив Сем. — А тепер про ту іншу проблемку. Я надіюсь, хтось видасть якусь ідею, бо в мене нема жодної.

Всі втупилися поглядами в нього.

— Мій друг Пітер розповідав, що ті хлопці зірвали ковпачок і дихали прямо з шини, але тут так не вийде. Треба наповнити ті сміттєві мішки, а для цього потрібна більша дірка. Можна пробити шину, але без чогось такого, що можна було б вставити в діру — чогось на кшталт трубочки для коктейлю — ми втратимо більше повітря, ніж вловимо. Отже… що б це таке могло бути? — Він з надією озирнувся довкола. — Я так підозрюю, що ніхто не привіз з собою намету? Такого, що їх ото напинають на алюмінієві трубки?

— У моїх дівчаток є ігровий намет, але він залишився дома, у гаражі, — сказала Лінда. Та зразу ж згадала, що гараж щез, зник разом з будинком, біля якого стояв, і дико розреготалась.

— А як щодо корпуса авторучки? — спитав Джо. — У мене є…

— Розмір малий, — заперечив Барбі. — Расті, а в санітарній машині нічого такого?

— Може, трахейна канюля? — непевно промовив Расті і сам собі відповів: — Ні. Теж недостатнього розміру.

Барбі обернувся до Кокса.

— Полковнику, може, ви щось порадите?

Кокс знехотя похитав головою.

— У нас тут, либонь, тисячі різних речей, які б підійшли, але ми вам нічим не можемо допомогти.

— Ми не можемо дозволити, щоб це нас зупинило, — заявила Джулія. Барбі дочув у її голосі нову тривожність з зачатками паніки. — Кидаймо морочити собі голови тими мішками! Ми візьмемо з собою шини й будемо дихати прямо з них!

Сем уже мотав заперечливо головою:

— Ні-ні, місіз, це ніяк не годиться. Вибачте, але не годиться.

Лінда нахилилася ближче до Купола, зробила кілька глибоких вдихів, затримавши останній. А тоді пішла до свого «Одіссея», пошкребла заднє вікно, відчистивши трохи сажу, і зазирнула всередину:

— Пакет там так і лежить, — промовила вона. — Слава Богу.

— Що за пакет? — запитав, обнімаючи її за плечі, Расті.

— Пакет з «Бест Бай»[490], в ньому подарунок тобі на день народження. Восьмого листопада, чи ти забув?

— Забув. Свідомо. Кому збіса подобається ставати сорокарічним? А що там?

— Я знала, що, якщо занесу в дім, ти його обов'язково знайдеш раніше, ніж настане час дарувати… — вона кинула погляд на решту людей, лице мала поважне й брудне, як у якоїсь вуличної замазури. — Він такий допитливий, всюди зазирне. Тож я й залишила подарунок у машині.

— А що ти купила йому, Лінні? — спитала Джекі Веттінгтон.

— Сподіваюсь, подарунок для нас усіх, — відповіла Лінда.

5

Коли все було готове, Барбі, Джулія та Нечупара Сем обнялися й поцілувалися з усіма по черзі, включно з дітьми. Мало надії читалося на обличчях майже двох десятків біженців, котрих вони залишали тут. Барбі намагався переконати себе, що це від їхньої виснаженості, а тепер ще й від нестачі свіжого повітря, але розумів, що це не так. То були прощальні поцілунки.