Слава ЗСУ!

«-живи реальністю - що таке реальність»

День 1

ХТО?

Розплющивши очі важко було сказати де я, глянув навкруг, зрозумів що мені хочеться ущипнути себе, проте цього зробити не вдалось - так як руками ворушити не міг, нічим ворушити не міг. Праворуч від мене було велике вікно зовсім не прямокутної форми, як чомусь мені здавалося повинно було бути. Воно, хм не розумію, голограмне, напевне. В ньому прекрасно виднілось небо, але це точно не справжнє відображення, а можливо це й зовсім не вікно. В нижньому лівому куті, майже долітаючи до середини голограми пролітали різні надписи. На одному з них вдалось прочитати «Розмови про продовження миру - лише спроба зупинити паніку в суспільстві» а також різні символи та знаки щось про радіацію та процес очищення, в моїй голові виринаючи з найглибших куточків пам’яті промайнуло слово прип’ять. Не розумію що воно означає. З-за дверей доносились дивні звуки, це не були людські голоси, вони швидше нагадували збій в системі пііііі пііііііі пііі, а також час від часу доносились кроки, але вловлював я їх запізно. Відразу після двох – трьох кроків, доносився звук шуууух, і на мої крики ніхто не відповідав. Кімната в якій я знаходився була невеликою, але високою, якщо б її повернути на 120 градусів місця стало куди б більше. В самій кімнаті нічого зайвого - ліжко, на якому «мертвим» багажем лежав я, стіл, за моєю головою дивні апарати, які чимось нагадували лікарняні пристрої для стеження за станом пацієнта, стіни були металевого кольору з ледь видними вм’ятими геометрично рівними лініями на кінчиках яких був круг з діркою всередині/ Освітлення взагалі не було. Єдине світло що потрапляло в мою кімнату доносилось з вікна-голограми, як я його вже встиг охрестити. Моє тіло було паралізоване, я не міг ворушитись - мабуть найстрашніший сон став реальністю. У вікні-голограмі, ой як же хочеться сказати за вікном, проте здається в мені глибоко засів маленький натренований солдатик на ім’я сумління, який після кожної навіть незначної брехні починав було розносити мої мізки мовляв: ти зробив велику помилку і вже нічого не врятувати, кайся. Було похмуре небо з червоними смужками, немов незабаром буде проливний дощ. Дивно, я лежав уже більше кількох години а до мене досі ніхто не заходив, ставало страшно, і нічого окрім дивних звуків я не чув. Ця безпорадність.

Судячи по приборах які знаходились за спиною, добре хоча очима міг повертати, я у лікарні. До чого все дивно, не знаю хто я, проте пам’ятаю так би мовити основи людського єства і аж уривок, надіюсь з мого минулого. Він про те як я вперше побачив свого батька. Справді дивне відчуття виникало при спогаді – тобі мабуть років п’ять, з мамою за руку ви піднімаєшся покритою гравієм дорогою. За поворотом дорога розходиться обнімаючи з двох сторін старезне дерево, і через декілька метрів впадає в головну вулицю. В обличчя час від часу з-за хмар проривається, яскраве сонце і сліпить очі, на що ти хутко ховаєшся в мамину тінь і от тільки ви виходите на головну вулицю, як перед вами зупиняється автомобіль, з нього виходить високий-худорлявий чоловік, одягнений в коричневу футболку - поло, джинси, туфлі і вузькими голубими очима «оцінює» тебе. Після чого відходить в бік і починає розмовляти з мамою. В цей час я роздивляюсь, магазин на протилежному боці дороги і вже відчуваю, як в роті тане холодне морозиво. Довго насолоджуватись прекрасним, хоч і видуманим моментом мені не дали, і прозвучало щось нове: