Слава ЗСУ!

- це твій батько.

У відповідь тишина, ти немов нове слово почув, і пробуєш зрозуміти що воно означає, який його зміст. Обоє починають щось говорити до тебе, але тобі вже все рівно ти немов у трансі, чуєш лише уривки слів, і плівка з минулим на цьому обривається. Окрім цього я не пам’ятаю нічого, дивно що це пам’ятаю адже тоді був зовсім дитиною.

Цей спогад здається надовго залишиться в моїй пам’яті, надовго це не вірно сказано – він залишився назавжди, і в хвилини смутку буде тероризувати мене, мовляв, дивись твоє життя лайно з самого початку.

Людське єство вразливе, в пам’яті залишаються найбільш ранимі спогади, як хороші так і погані.

Дивні звуки перестали доноситись до моєї кімнати, стало спокійно й тихо, немов виробничий цех якогось підприємства зупинився на обідню перерву. На вікні-голограмі в бігучій стрічці промайнуло 19:00. Отже зараз сім годин. Це мені особливої переваги над становищем не давало – я і досі не розумів де знаходжусь і що зі мною. Так як рухатись не міг, мені залишалось тільки чекати. У вікні я бачив як червоне небо набирало поступово фіолетові відтінки. В кімнаті ввімкнулось світло - це було дивовижно, прекрасно, заворожуюче. Це не були звичайні освітлювальні пристрої - лампи чи лампочки на стелі. Вони рухались, це немов, немов світлячки. В моїй кімнаті літали, високо літали, близько семи невідомих для мене об’єктів і освітлювали все світло-фіолетовим кольором, можливо ці механізми – технології майбутнього. І звідкіль вони тут взялись? Проте ця думка, як і всі інші, що крутились в моїй голові останні пару годин, розвіялась досить швидко, світлячки заворожувало мене своєю унікальністю і красою. Що відбувається. По трубкам підключених до мого тіла у цьому ж напрямку просочувалась речовина бурого кольору. Це немов, немов, я –я засипав…

День 2

ДИВНО!

І знову розплющив очі, знову це відчуття безпорадності. За дверима до оркестру добавились нові інструменти, і було чути кроки, дивні голоси, стукіт скла. У вікні-голограмі тепер небо стало спокійним, чистим, голубі кольори заспокоювали. В бігучій стрічці вдалось вловити 11:26. Прокрутивши кілька раз в голові той єдиний спогад, я почав витріщатись в стелю, і роздумувати над тим, куди в біса подівались ці прекрасні НЛО які вчора освітлювали тут все фіолетовим кольором. Можливо поки я на них витріщався вони це побачили і теж почали на мене витріщатись, потім забуло що літають, врізались в стіну, один в одного, втратили свідомість, і коли я заснув вони немов ті підбиті винищувачі попадали і хтось тихенько їх замів, і з думкою вбивця, виніс подальше від мене.

Двері відчинились. ЩО ЦЕ?, це вже зовсім не смішно, верніть мені моїх світлячків, їх вистачить. В палату зайшло дивне, високе, жахливе створіння. Воно було худорляве, овальна голова, фіолетові очі, вух не було, губи немов дерев’яні, лисе, прямі під лінійку щоки, і дві маленькі ніздрі які ледь виднілись з під горбика у вигляді носа, худорляві ноги худорляві руки, і темно сіра шкіра яка швидше нагадувала кору молодого дерева. З правого плеча і до штанів на ньому висів пояс з інструментами завбільшки з кулькову ручку. На ліктях шипи. Про що говорив вираз його обличчя, сказати на тай момент я не міг, проте згодом вони стали зрозумілими як монета. ЩО ЗІ МНОЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ!?! Невідоме створіння почало повільно рухатись в моєму напрямку. Господи прости мені всі мої гріхи ти ж говорив ніколи не пізно. Обличчя покрилось потом і виникло нестримне бажання відповзти назад, встати, викинутись у вікно-голограму, і байдуже що за ним мабуть стіна. Розум знаходячись у шоковому стані намагається потягнути тіло назад, але все залишається непорушним.