Слава ЗСУ!

Холмс підійшов до конторки,69 відкрив її, дістав звідти записну книжку.

— Фарінтош… — сказав він. — Авжеж, я пригадую цей випадок. Він пов'язаний з опаловою тіарою.70 По-моєму, це було ще до нашого знайомства, Вотсоне. Можу вас запевнити, пані, що я буду щасливий поставитися до вашої справи з такою ж ретельністю, як і до справи вашої приятельки. А винагороди мені ніякої не потрібно, бо моя робота і є мені винагородою. Звичайно, у мене будуть деякі витрати і їх ви зможете відшкодувати, коли вам буде зручно. А тепер прошу повідомити нам подробиці, щоб можна було скласти думку про вашу справу.

— На жаль! — відповіла дівчина. — Жах мого становища в тому, що мої страхи такі непевні і неясні, а підозри ґрунтуються на таких, здавалося б, малозначущих дрібницях, що навіть той, до кого я маю право звернутися по допомогу й пораду, вважає всі мої розповіді маячнею знервованої жінки. Він не говорить мені прямо; але я читаю це в його заспокійливих словах і ухильних поглядах. Я чула, містере Холмсе, що ви, як ніхто інший, розбираєтеся в різних порочних нахилах людського серця і можете порадити, як мені бути серед небезпек, що мене оточують.

— Я слухаю, пані.

— Мене звуть Елен Стоунер. Я живу в домі свого вітчима. Він останній нащадок одного з найстаріших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Сток-Морона, що на західному кордоні Суррея.

Холмс кивнув головою.

— Мені знайоме це ім'я, — сказав він.

— Були часи, коли родина Ройлоттів належала до найбагатших в Англії. На півночі їхні володіння простягалися до Беркшира, а на заході до Хампшира. Але минулого століття чотири покоління поспіль проциндрили сімейні статки, поки врешті один із спадкоємців, пристрасний гравець, остаточно розорив родину в часи регентства. Від колишніх маєтків залишилися лише кілька акрів71 землі та старовинний будинок, споруджений років двісті тому, а нині от-от розвалиться під тягарем заставних. Останній поміщик із цього роду ледве животів у своєму будинку, будучи злиденним аристократом. Але його єдиний син, мій вітчим, зрозумівши, що треба якось пристосовуватися до нових умов, позичив у якогось родича необхідну суму грошей, вступив до університету, закінчив його з дипломом лікаря і поїхав у Калькутту, де завдяки своєму вмінню та витримці невдовзі здобув широку практику. Але якось у його домі сталася крадіжка, і розлючений Ройлотт мало не до смерті побив тубільця-дворецького. Ледве уникнувши страти і провівши тривалий час у в'язниці, він повернувся до Англії похмурим і розчарованим.

В Індії лікар Ройлотт одружився з моєю матір'ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії. Ми були близнятами — я і моя сестра Джулія, і, коли мати знову виходила заміж за лікаря, нам виповнилося по два роки. Вона мала чималі статки, що давали їй не менш як тисячу фунтів прибутку на рік. Оскільки ми жили разом, то вона заповіла розпоряджатися ними лікареві Ройлотту за умови, що, коли ми вийдемо заміж, то кожній із нас дістанеться певна щорічна сума. Невдовзі після нашого повернення до Англії моя мати померла — вона загинула вісім років тому в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив свої спроби влаштуватися в Лондоні й налагодити там медичну практику і разом із нами оселився в родинному маєтку в Сток-Мороні. Грошей нашої матері цілком вистачало на всі наші потреби, і, здавалося, ніщо не могло стати на шляху нашому щастю.

Але дивна зміна сталася з моїм вітчимом. Замість того, щоб заприятелювати із сусідами, які спочатку зраділи, що Ройлотт зі Сток-Морону повернувся в родинне гніздо, він замкнувся у своєму будинку і дуже рідко виходив на люди. А якщо й виходив, то щоразу накидався з лайливими словами на першого-ліпшого, з ким доводилося йому зустрітись. Люта запальність, яка доходила часом до нестями, була притаманна всім чоловікам цього роду, а в мого вітчима вона, очевидно, що більше посилилась через тривале перебування в тропіках. Не раз він зчиняв страшенні сварки із сусідами, двічі справа кінчалася поліцейською дільницею. Він зробився грозою всього селища… Треба сказати, що він має неймовірну фізичну силу, і люди при зустрічі з ним буквально кидаються геть, бо у гніві той зовсім не володіє собою.

Минулого тижня він пожбурив у річку місцевого коваля, і, щоб відкупитися від публічного скандалу, я мусила віддати всі гроші, які змогла зібрати. Єдині його друзі — мандрівні цигани, він дозволяє цим бродягам ставати табором на невеликому, зарослому ожиною клаптику землі, що залишився від родового маєтку, а іноді тижнями мандрує разом із ними. Ще він має пристрасть до тварин, яких надсилає йому з Індії один знайомий, і зараз по його володіннях вільно розгулюють гепард і павіан, страхаючи жителів не менше, ніж їхній хазяїн.