Слава ЗСУ!

Підняти мопед виявилося важче, ніж відкрити фіртку зсередини — всі ці понти з воротами на заздрість і страх ворогів виявилися смішними.

Хоч цього разу мопед завівся з першого разу. В багажничку ще була інша піца, менша, везти її слід було в центр, але чорта зо два. Редька чимдуж тікала подалі, не дивлячись, тиснучи на кнопку швидкого виклику Соні в телефоні. Зв’язок з абонентом відсутній.

— Шо це за хуйня, Сонічка?! — питала риторично Редька в телеграфних стовпів і маршруток. Що, як на зло, блокували рух на дорозі з особливою завзятістю.

Їй приходила купа смсів. Читати їх могла Редька хіба на світлофорах. Половина чогось була пустою. В деяких йшлося про те, що Соня знову на зв’язку. Дзузьки — варто було Редьці набрати сестру, як вона знову була поза зоною досяжності.

Черговий смс. Редька вже готова була запустити телефоном у лобове скло найближчого «Богдана». Вона чудово розуміла, що жлоби куритимуть не вічно, і щойно вони з’ясують свою дорогу пропажу, як за нею поженуться. Біжи, Редько, біжи!

«Номер рейсу VV3482. Сьогодні. 19.40. З собою паспорт».

Редька вже нічого не розуміла. Куди їй їхати, куди летіти, де ховатися? Єдина людина, що могла би хоч щось пояснити — Соня — тупо від неї морозилася. Редька на автоматі, нагло долаючи затори, мчала додому. Як мінімум, там лежить той паспорт.

В ліфті відчула, як щось тисне й колеться за поясом. Дістала запханий туди файл із рахунком про оплату. Знічев’я глянула на папірець. Що за…? Почекайте хвилиночку. (Редька аж забула вийти з ліфту, від чого він закрився, й довелося чекати, поки стара дротяна коробка прийде до тями).

Навіть із Редьчиним небагатим досвідом було ясно, що тут щось явно не так. Що за «разова ліцензія № 9876/2-10» від засмальцьованої дати? При чому тут «зовнішньоекономічні операції» до піци з морським гаддям і грибами, наритими свинями? І чого це ціну за піцу написано з п’ятьма нулями, ще й у заокеанській валюті??? Навпроти підпису голомозого гурмана стояло слово «начальник» і довга назва якоїсь мутної контори. Що за підстава, дорогенька Соню?

Редька забігла додому, кинулася в кабінет, де в шухляді татового столу лежав її закордонний паспорт. Поряд, у конвертику, лежали виручені за джіпіес гроші й листівка з Ляйпціга. Плюс іще новий джіпіес та купа несортованих паперів, що трапляли до неї останнім часом. Редька загребла усе разом і кинула до наплічника. Ще раз набрала сестру. Відповіді не було. Визирнула у вікно. О, знайомі личка, як добрі горщики! Братки-жлобки висипали з не надто дорогої, як на претензії їх білого хазяїна, машини, й роззиралися навколо з тупим виглядом. У російських фільмах штибу «Брігада» такий, либонь, вважається крутим. Цікаво, як так швидко вирахували, де вона живе. Чи, може, таки слідкували?

Вочевидь, вони таки гналися за Редькою, але впустили момент її забігання в під’їзд. Мопед вона паркувала за звичкою під деревом, так що з двору його видно не було, бо затуляв старий іржавий запорожець без коліс.

Тепер усе вирішували секунди. Вибігти з під’їзду, скочити на скутер, мчати в аеропорт найбільш закоркованими вулицями, аби їх корейський джип там всрався.

Жлоби теж не позбавлені інтуїції. Чи телефонного зв’язку — врешті вони прицільно взяли до уваги правильний вхід до під’їзду. Лишалася хіба пожежна драбина. Вона й виходить ближче до скутера, ніж цивільні сходи. Редька набрала в легені повітря, прожогом кинулася на балкон, перелізла на сусідський, приязно помахавши рукою шокованій бабусі з в’язальними спицями в руках, і вже звідти подерлася вниз металевою драбиною. Дивно, що такі ще є, — зазвичай люди так бояться злодіїв, що плюють на пожежну безпеку. Бо ж так як згорить уже, то все разом, а як украдуть — то ж украдуть «самоє дарагоє».

Поверх невисокий, але скакати з півтораповерхової майже висоти. Який дебіл таку конструкцію придумав?!

Стрибнула, трохи вдарила ногу. Цікаво, чи доїде з такою до аеропорту. Часу на роздуми нема — перемахнула через палеонтологічні рештки запорожця, завела мопед, чкурнула. Жлоби в своїх парких костюмах теж не забарилися. Ну, з Богом, Парасю.

Звернула на вічно закоркований Яр-Вал. Під верески й сигнали, подряпавши дзеркалами кілька безцінних поверхонь, не дуже швидко, зате напевне просувалася до Прорізної. Там уже тротуари вільніші. А дерева на них іще не всі порубали — чудова перешкода для машини й не проблема для скутера.

Озиратися назад часу не було. Так само не було й сенсу вже дзвонити Соні. Мопед вив не своїм голосом.

Нарешті дісталася до Паркової алеї, а з неї й на шосе, з якого потрапляють на південний міст і по прямій у Бориспіль. Хіба би жлобурня ловила її на метро, але ж то для них не по понятіям.