Слава ЗСУ!

Часу до літака украй мало. Година п’ятнадцять. Хоч би встигнути!

Скутер можна лишити на платному парк-майдані. А можна і так кинути, пес із ним. Хай тепер Соня їй купує бронепоїзд. Одне хотілося забрати — нічийну піцу. Редька є Редька: яка б стресована не була, ніколи не відмовить собі у задоволенні базової потреби. Припаркувалася, під крики даїшника відкрила свій багажничок, вхопила коробку з піцою, забігла в термінал. На табло рейси — її до Ляйпціга (ого!) — реєстрація закінчилася.

Побігла до лінивих тіточок, що вже збиралися йти геть із реєстраційної стійки.

— Ми нічєво нє можем здєлать, дєвушка. Ідітє к прєдставітєлю авіалінії.

Редька з піцовою коробкою і крихітним наплічником глянула на них так жалісно, що тітка змилувалася:

— Ну харашо. Ви вєдь бєз багажа? Давайтє паспарт. Толька піцу прійдьоцца здєсь сьєсть. Ілі в самальотє. Ані нє пускают в Єврасаюз с нашей єдой. Ідьом, я папрашу прєдставітєля вас бистра на рєйс правєсті. А то там очєрєді. Точна нє успєєте.

Редька ледь не схопила тіточку за руку, аби та її вела — настільки дивно було, що хтось у нашій країні може отак запросто тобі допомогти. Ще й цілком безкоштовно.

Струнка працівниця аеропорту протягла Редьку через рентген ледь не за шкірку, як шкодливе кошеня, і митники глянули на її лункі підбори і красиво розстебнутий верхній ґудзик блузки з розумінням: вічно ці студенти перелякані запізнюються, добре, хоч ця не напхала в кишені запальничок, ред-булів і ножичків, а піцу свою хай вже їсть, бог із нею, тирлиґають же люди з собою і сало, і київські торти — летять кудись у голодний край…

— Валюти с сабой сколька? — більше, мабуть, для сміху спитав якийсь запізнілий контролюючий службовець. — Нє больше дєсяті тисяч євро?

Редька помотиляла головою.

Не спам’яталася, як опинилася в кінці черги на трапі літака.

Рейс був не дуже популярний — півлітака лишалося вільним, у Редьки не було сусідів. Можна було врешті глибоко зітхнути й насолодитися заслужено поцупленою піцою.

«Буду як у поїзді — ще не рушила, а вже смердітиму їдлом». Помучилася трохи з мотузкою на коробці. Відтак ще й зі скотчем — що за маніяк це пакував? Підняла рвучко картонну кришку й похолола: в коробці замість піци лежали акуратні пачки єврових банкнот, на подив Редьки, геть не в жирних піцових плямах. Вона похапцем закрила коробку й роззирнулась по боках, чи ніхто не бачив. Стюардеса закривала верхні полички.

— Багаж пад сідєньє, пажалуста… — вона промовисто глянула на Редьку з її «піцою», від чого Редька ще міцніше притисла коробку до себе.

В очі кинувся не особливо досі примітний логотип. «2 Pizza».

— Тупіца… Точно шо тупіца. — За інших обставин Редька би пореготала з геніальності підйобистого маркетолога. Але не тепер: — От попала так попала… Попадємбєль.

Тепер їй стало страшно не на жарт. Це ж виходить, що вона поцупила бозна-чиї гроші? За таке її точно приб’ють. Ще джіпіес вона продати могла, але тікати в Ґватемалу пити піна-коладу й обіймати мулатів за чужі явно не чисті гроші — це вже ігри для дорослих. Так чи інакше Соня цю піцову кашу заварила, вона тепер хай і розгрібає все.

Редьці стало сумно й пронизливо-самотньо, як у дитинстві, коли вже всіх забрали з дитсадка, а ти сидиш під хижим поглядом нічної няньки. Того й диви, закриє в туалеті тебе з пацюками й тарганидлом. Редька спробувала відволіктися, прислухаючись до шуму двигунів. «Ніякого конструктиву», — сказала Соня в її голові.

— Пішла в пизду, — сказала Редька вголос, і сусідка-іноземка обернулася в її бік із посмішкою «кен-ай-хелп-ю».

«От бліндра, — думала Редька, — варто жирно влаштуватися, хоч трохи розслабитися, перестати годувати уїбанів, зібратися почитати мудрих книжок, як якась дурна лажа обов’язково тебе знайде».

Вона ж-бо вже встигла розвести собі на татовій території «високую культуру бита»: освоїлася з пательнями, баняками, ножами і спеціями, підписаними неясною мовою. До того ж ніщо так не тішило Редьку, як знаходження купленої заздалегідь їжі там, де вона її залишила. Ніхто «чіста па накуркє» не виїдав її йогуртів, не розсипав «па пянкє» на килимі смажену картоплю з кетчупом, не втоптував у шпари між дошками підлоги плов, не слухав місцевих реперів (всю ніч одну й ту ж пісню), не вимазував її креми для лиця собі на порепані руки, не розтягував взятий без дозволу її одяг і не лишав по собі гори заквітчаного недоїдками посуду. Супер-бонус — завжди опущений обід унітазу і необісцяний рикошетом від стіни м’який килимок. Ну хіба не рай?

Редька наче на секунду задрімала. Побічна дія нервового стану, певно, заскочила. Думки полізли в тріщини, що зазвичай з’являються на цій межі між сном і явою.