Слава ЗСУ!

Запах хімікату, що ним, вочевидь, обробляли салон літака, нагадав про щось далеке й призабуте, аж поки хтось з екіпажу не ускладнив все якимось дикими аерозольними пахощами. З естетичною, певно, метою, що добивало найбільше. Редьці раптом до щему захотілося вернутися й заснути в татовій квартирі, щоби нічого, що сьогодні трапилось, насправді не було, а були її звичні пофігістичні справи, з яких найголовніші Інтернет і яєшня, і навіть торохтіння напівзламаного кондиціонера не псувало б її тихого раю.

Редька, що досі намагалася глибоко не вдихати пересолоджені аромати туалетних квітів (і хто їх вчив таким бризкати?), нарешті втягла носом повітря й здригнулася: звідки тут запах карболки?

Двигун гудів, і Редьку разом із цим новим запахом понесло лункими коридорами лікарні. Звідкілясь з-за рогу заскочило її дитяче відчуття покинутості, нікому-не-потрібності, хоча, напевно, геть не так би мало бути в травматологічному відділенні. Діти, в яких ноги в гіпсі, малюють по гіпсу веселі квіточки, а мама їм за це цукерки носить з апельсинами. Мама до Редьки не приходила. Ніколи. Але чого її забула старша сестра, і чого в тата, як завжди, з’явилися кров-з-носа невідкладні справи?

Бабця і дід, дід і бабця. Відчуття безцільності, від якого вони не в змозі були її захистити, відкрило в малій істоті різьблені ворота для химерних вигадок і мрій.

Побачивши б таку картинку зараз, Редька перемкнула би на інший фільм: жахи і містика не були її жанрами. Але то був не фільм, хоча, здавалось інколи, був і не з нею. Застигла дитяча постать годинами тоді виднілась на тлі заплямленого, вкритого пилом і мушиним гівном вікна палати. Виходило те єдине вікно-в-світ на невеличкий задній двір лікарні. Двір був захаращений поіржавілим брухтом, усяким дротивом, товстозадими санітарками і похмільними шоферюгами. І двір було відтято глухим обдертим муром від решти світу. Про нього нагадували тільки верхівки посірілих тополь і сірого ж відтінку нерухоме небо. Нестримно хотілося кричати в цю могильну сірість диким криком так, щоб розлетівся на друзки товстий панцир скла, вітер підхопив немічне тільце й понісся собі услід за відлетілою душею…

Редька, здригнувшись, розплющила очі. Вона, може, що — справді закричала? Наче ні, усе спокійно. Сусідка гучно роздирала пластиковий пакуночок путівника Україною. Нащо таке читати, коли вже тиснеш геть?..

Редька відвернулася до темного вікна.

Тепер десь там у місті, що відсьогодні стало містом інших, не її, далеко за межами принишклих аеродромних галявин, невротично блимала різнокольорова зовнішня реклама й безкінечно повзли червоні хробаки задніх стоп-сигналів. Редька раптом збагнула, що вже не розрізнила б їхніх кольорів.

— Дєвушка, ви прістьогнути? — Блим-блим канонічно блакитними тінями. Й де стюардеси такі беруть за межами вісімдесятих?

Коли літак нарешті набрав висоти (чим довшали хвилини затримки відльоту, тим більше Редька вірила, що зараз у літак вломляться і витягнуть її за шкірку), а споживач зайнявся нетерплячим очікуванням шарових снеків і холодних напоїв із возика блакитноокої стюардеси («Дєвушка, шо, даже піва нєт? Как — за дєньгі?!»), Редька вирішила перепакувати гроші з коробки в наплічник. У передній кишені її кособоко зашпиленої куртки стримів гострий кут листівки з Ляпціга. Редька дістала її й глянула на цифри на звороті.

— От всім здається, що нагло вкрала дівка гроші й чкурнула собі в Європу їх пропивати з якими-небудь мулатами. А насправді вона — в бібліотеку, і «учіцца, учіцца, учіцца»…

Тільки ж яка бібліотека по дев’ятій вечора? Доведеться шукати готель і пропивати бодай крихітку оцих нечесних грошей. А там уже хто зна — може, й мулати підтягнуться.

10

Ляйпціг — це дахи, книжкові фестивалі й багато п’яних студентів. Дуже-дуже багато п’яних студентів. Видно, вшановують пам’ять відповідного моменту з «Фауста», коли Мефістофель показав вченому, як виглядає справжня насолода життям.

Редька сама півночі випробовувала на собі Фаустівські практики. Головно про «кубок кришталевий», бо з іншого пам’ятала хіба слова брата бідної Ґретхен про те, що «коли вже з тебе вийшла блядь, це діло треба дороблять». Переклад Лукаша, між іншим.

Так чи інакше, Редька відчувала повне право розслаблятися, як їй заманеться:

— Знімати стрес — добре діло.

І вона його знімала. Шкода тільки, що не могла на ранок пригадати у деталях, де і з ким. Спочатку наче було двійко цілком пристойних і дещо нудних бритів у готельному барі — один кучерявий, в окулярах і з жіночою попою, молодий, другий — типовий якийсь лисий кокні з дурнуватими інтонаціями і тріснутим фальцетом, пристаркуватий. Редька ще було вирішила, що вони ґеї, а надто, коли виявилося, що чолов’яги — музейні експерти. Везтимуть якусь виставку чи звідси до себе, чи навпаки… Культурно ж наче було все, нє? То як потім сталося, що музейні британці потім стали гамбурзькими трансвеститами на відвідинах любенької бабусі в Східній Німеччині? І чи був насправді сивий растаман із цілим цехом мисливських ковбасок на голові й безкінечною лекцією про православ’я на Ямайці?.. Одне було покрито мороком — з ким Редька поваланцалася до своєї кімнати. А судячи з чужорідного запаху (суміш тютюну і надто типових, аби їх ідентифікувати, супермаркетівських парфумів) із кимось таки привалацалася.