Слава ЗСУ!

— Царство Небесне — це безпрограшна лотерея. Принаймні для смертних…

Утім метафізичні роздуми займали Редьку не надто довго. Як то каже google, «I’m feeling lucky»: крутнувшись на п’ятках, не знімаючи наплічника, Редька рвонула до першого ж продавця лотерей. Амі, котрого весь цей час майже не помічали, з переляку рвонув за нею.

У Редьки зажди був один і той самий спосіб тягнути як екзаменаційні квитки, так і коробочки з чимось їстівним, викладені шеренгами: третє згори справа. Так і тут, не довго думаючи, схопила квиток, що моментально обіцяв виграш із багатьма нулями, й, ледь встигнувши за нього заплатити, заходилася здирати золотавий захист. Серце похололо: ззаду показались ті ж нулі. От дурепа — треба дерти спереду, щоби не мучитись дурними сподіваннями! Амі заглядав їй через плече, й аби Редька не була така зайнята своїм мікроздирництвом, почула би, як на її плече тихо скапує його слина.

Наступної секунди вона не йняла віри своїм очам: спереду була одиничка! Не якась там одиничка після нуля з крапкою, а справжня, гостра і горда одиничище, що гарантувала тобі безбідне сільське життя з кольоровим телевізором.

— І-і-і-і!!! Є-е-е-ее!!! — Редька закинула голову догори так, як більше пасувало би герою мультика, ніж людській істоті. Зрештою, від її вереску перестали жувати свої корінці навіть аскетичні кози.

— Я виграла, я багата! Я пребагатюща! Я багатющісісінька! — Редька вже вимахувала квитком перед носом у Дордже, і їх вже оточував невеличкий натовп цікавих і, як здавалося Редьці, заздрісних місцевих жителів.

Дордже ледве видер у неї з рук того квитка.

— Ну? — скакала Редька. — Ну, шо я зможу купити нам?

— Гм. — Дордже зважував, вочевидь, курси валют у голові. — Зможеш коня купити, півкорови навіть.

— Га?..

— Ага. Тільки спершу тобі треба заробити місцеве громадянство. Вийди, наприклад, заміж за нашого другана. Чи каналізацію в селі проклади — може, дадуть за заслуги, хоча заміж все-таки легше. І коли ти все-все вже оформиш, вистоїш черги в будочках бюрократів і сплатиш всі податки, грошей залишиться о-он на ту шолудиву козу.

Редька миттю скисла. А от Амі навпаки: видно, нюхом прочув про перспективу одруження. Чи шолудива коза була йому не зайвою.

— Ю ноу, — втім почав він, — ай хев срі чілдрен. Ю нід зис тікет? Гів іт ту мі, містер май френд.

Дордже запитально глянув на Редьку.

— Ну шо? Давати?

Редька вкотре стала в стійку бойового пацюка:

— Ета єщьо пачіму-же? — обурилася вона радянською. (Видно, заміж таки хотілося, а тут — троє дітей). — Я виграла, я і вирішую, що з ним робити. Може, і в мене десь тут срі чілдрен! Мене хтось питав?!

Не дивлячись ні кому в очі, як то пасує багатим і нещасним, злосна Редька закрокувала геть по дорозі від базару, геть із села до гір. «От зараз поженуться ж і приб’ють мене за мою півкорову…» — думала вона. — «Кому таке треба?»

В самому кінці села стояла невеличка хата-мазанка. Аби Тарас Шевченко народився в Гімалаях, тут би він і жив скоріш за все: солома на стрісі, вікна блакитним підфарбовані, сякі-такі півники на віконницях, старенька жіночка коло городу порається, перелітні кури туди-сюди пурхають.

Сумно зробилося Редьці. Обігнавши до цього часу своїх супутників на добрих дві сотні кроків, вона звернула на подвір’я жіночки. В серці запалився вогонь благородства — стало за себе гордо і прекрасно.

— Хір! — простягнула вона бабці зім’ятий (довелось видирати у П) квиточок. — Тейк іт. Ю кен бай е гоут! Ю кен мейк шевр чіз…

Вогонь праведного самопишання хутко зменшився, як вогник газової конфорки, тільки-но бабуся з острахом відскочила назад. Чого прийшло, одоробало, і що ти мені тицяєш на моєму городі? Ану давай звідсіля, бо курей спортивних нацькую…

Навряд чи старенька думала саме так, просто Редька заскочила її за медитативним порпанням коло збіжжя геть зненацька. Природна реакція — відійти й бодай огледіти чужинку з дистанції. Редька і собі позадкувала. Але тут обличчя старої осяяла широка срібнозуба посмішка. «Ой, от воно!» — зраділа Редька й знову виставила вперед свого квитка, як Ленін на радянських пам’ятниках кепку. В ту ж секунду квитка з її долоні вихопили. Скрикнувши, Редька побачила Дордже: так от кому посміхалася бабця.

Він підійшов до старенької, привітався і про щось тихо із нею заговорив. Бабця кивала головою, сплескувала руками й навіть трохи кланялася, здалося Редьці. Вона не встигла дочекатися і взнати, поцілує щасливиця Дордже чи ні, бо позаду в цей момент хтось глибоко затягнувся шмарками і смачно харкнув.

Лице провідника Амі було темнішим за дірку туалету транзитної автостанції. Кинувши останній нищівний погляд на скупердяйку-Редьку, він поволі почвалав геть із бабиного двору. Редька знизала плечима й пообіцяла собі попарити совість пізніше. Здається, ті, хто лікується власною сечею, теж її спершу випарюють. Редька скривилася: уринотерапія явно була не для неї.