Слава ЗСУ!

Редька роздивлялася найбільшого і найнахабнішого — вочевидь, альфа-самця.

— Ну чисто тобі негр у Сибіру. Шапку писцеву на базарі купив і радується, — неполіткоректність була Редьці за вишивану сорочку. Як, зрештою, і переважній більшості її співвітчизників.

Мавпи кілька секунд таким самим оцінювальним поглядом міряли Редьку. Відтак той найбільший із самців задер хвоста й поскакав між глиці геть. За ним, із тонким вискотінням, стрибаючи з гілки на гілку (подекуди вибір маршруту падав на такі тонкі галузки, що Редька от-от вже чекала мавпячого гепання їй же на голову) кинулася вся зграя.

— Нда. Дійсно тобі Карпати після глобального потепління. Мавпи на смереках живуть. — І Редька завела собі: — Смерекові мавпи на крутій горі-і-і!

— Ходімо, мавпо. Нам би тупікнути десь пошвидше.

— І висушитися.

— Отож.

Назустріч їм, гортанно покрикуючи, гнали буйволів і маленьких волохатих телят жінки й діти народу нубрі, загорнуті в затишні грубо ткані шерстяні халати, оперезані широкими поясами, прикрашеними великими різьбленими срібними бляшками з бірюзою, і в кожної з такого поясу звисала тендітна срібна ложечка — для краси і каші цампа. Голови вони пов’язували яскравими строкатими хустками. На шиях навіть наймолодших із дівчаток висіли масивні кам’яні прикраси, вуха й носи були проколоті. А от хлопчикам носів чогось не витирали навіть.

— От би моя бабця побачила, що тут і в немовлят пробиті вуха. Бо ж не давали мені пірсинг зробити аж до статевозрілого віку, ізвєрги.

Жінки радо віталися, казали «таші телє», — ласкаво просимо — хитали в такт вітанню важкими напівкруглими сережками зі срібла й каміння і, здавалось, не помічали сумного агрегатного стану одягу й наплічників пришельців.

При вході в село стояла старезного виду ґумпа з покошеними стінами й доісторичним деревом у покрівлі. Місцевого діалекту Дордже не знав, але за схожими чи спільними словами й парочкою жестів з’ясував, що чоловік, котрий тут відповідає за ключі, пішов на цілий день до когось працювати у господу. Може, невдовзі повернеться, хто його зна. В самому селі теж людей не видно було — Редька навіть на секунду подумала, що гуляє серед старих голлівудський декорацій до вестерну — настільки безжиттєвими виглядали ці кам’яні нашвидкоруч збудовані хатки, криті то голою дошкою, приваленою камінням, то лискучим шифером, закріпленим так само. І лиш коров’ячі й мавпячі черепи всміхались і підморгували сліпо з-попід стріх.

— Тут що, чума пройшла? Одні кури лишилися.

— Ні. Казали тьотьки, трьома годинами вище в Сама Го фестиваль два дні місцевий. Лами там всілякі прилітають вертольотами. От всі дружно й повалили за благословенням.

— Якби я в таком селі жила, нікуди б і не рипалася…

Редька нарешті помітила білосніжну корону з льодовиків і вершин, що колом обступили це забуте всім світом село. Сніг на вершинах іскрився, виривав витинанками собі місце на тлі густо-блакитного неба. Шпильчаки подекуди нагадували носи кораблів із каріатидами, лід під сонцем струнчився ножами й завдавав очам болю.

Дордже, дивлячись на Редьку, непомітно посміхнувся.

Наступна ніч пройшла під знаком пацюків. Перші з сільських могікан, що повернулися, зігріті рисовим вином із фестивалю, радо пустили їх до себе. За невелику плату, звісно, але альтруїзму в місцевого населення на вигляд іноземного зайди зазвичай чекати було годі.

— Спіть тут. Тепліше буде.

І постелили їм у коморі. Де біля імпровізованих ліжок царювали якісь бідони, мішки, кульки, ящики. А з приходом темряви, як виявилося, ще й пацюки. Вони влаштовували натхненні верескливі перегони целофановою «підвісною стелею», сяк-так прибитою до дошок над ліжками, аби зі стелі не сипалося на сплячих сміття з горішнього поверху, де було щось штибу кухні. Зігрітися можна було хіба що запхавши руки й ноги у вогонь скупої грубки. Але для цього ще треба було покинути їх «спальню» в підвалі й дострибати через двір (бажано не знімаючи спальника) на рівень вище, в ту саму кухню, де повсякчас харкалося, кричало й готувалося незмінного рису з таркарі.

— Це піздєц, — злилася Редька, прислухаючись не так до писку пацючат, як до свисту вітру. — Вони ці шпари між каміннями в хатах своїх максимум газетами заклеюють. Та й то коли душа бажає кольорових фотографій. А так то шо? Невже до глини з яйцями додуматись не встигла еволюція?

Дордже мовчав. Редька вважала, що погоджувався.

— Такі ресурси мати, і таку хуйню будувати тут!

— Ну, нічого. Зато он скільки цікавого можна взнати зі старих газет. Бач, найкрасивіші ж сторінки повибирали під шпалери.