Слава ЗСУ!

— Машинерію треба берегти, як підростаюче покоління! — повчально підняла палець вона. — Бо питати тут дороги в місцевих, із їх робочими мулами, нам, із нашими туристо-рюкзаками, було б десь так само мудро, як у тому анекдоті, де чувак-лабух питався в солідного перехожого, як йому пройти в Карнеґі-хол.

— І що?

— «Трєніруйтєсь, уважаємий, трєніруйтесь», — сказав йому дядько.

Редька чекала реакції.

— Що, так в Нью-Йорку і сказав? «Трєніруйтєсь»? — Дордже, мабуть, ніколи не сміявся з самого анекдота.

— А, йди до сраки, зануда! — махнула на нього Редька й нарешті відчалила митися.

В ідеалі в горах це слід робити, поки сонце не зовсім зникло за горами, лишивши по собі холод і темряву — але ідеал не кожному під силу.

— Найбільше мене впирає навпомацки дусити прищі… — гарчала Редька в імпровізованій лазничці. — Ну чого от нема ніде в них дзеркал?

— Щоби не любувалися тілом своїм, — відповів десь ізнадвору Дордже. — Але це в монахів ніби. І не тільки в буддистських.

— Щоби мислішки грязні в голову не лізли?

— Ну чо «грязні». Вони ж помились ніби щойно. Це щоби нарцисизм не розвивався.

— В мене тут скоро синдром мойдодирова розвинеться… Ой! Ура! Нашла!

Й Редька заходилася з прискіпливістю мікробіолога розглядати своє лице в уламку колись блискучого металевого шпінгалета на хисткій віконниці.

…Нічне вилізання з нагрітого спальника для походу в зимний туалет часом ошелешувало несподіваною нагородою: небо було таке переповнене зірок, що чорноті між ними, здавалось, не так уже й легко було вишкрябати собі місце.

— Ти б бачив, як там! — спробувала було Редька поторсати Дордже. — Даремно ти зі мною не пішов.

— Ну слухай, — крізь сон мимрив він, — я, звісно, твоя краща подружка, але від таких дівчачих тем, як сумісні походи в туалет, поки що прошу мене звільнити.

А зранку було холодно і гори хтось покрав. Туман запав такий, що ніби на долині — бачиш тільки те, що в рівень із твоєю халупкою.

— Вічний солярис. — Дордже, сидячи на порозі, викурював свою першу цигарку, поки Редька продирала очі у своєму спальнику. Скільки днів шляху вже минуло, а швидко покидати нагріте кубло вона так і не навчилася.

Перед тим, щойно прокинувшись, вони напіввідкритими очима дивилися одне на одного, закутані, як гусінь, Редька посміхнулася й ні з того ні з сього, поцілувала сухими губами Дордже в око і в ніс, а тоді знову заснула. Так що, коли прокинулась, не могла достеменно сказати, було то насправді чи уява видавала бажане за дійсне.

У спальнику пахло теплим розмореним тілом, вилізати на світ Божий дуже й дуже не хотілося.

31

— Добрий вечір тобі, пане господарю… — Редька крутила в долонях джіпіес, котрий саме сьогодні захотілось їй взяти до рук. — Нє, я розумію, що мене би не брали експертом у журнальчик «Наука і тєхніка» — в тебе теж у дитинстві в туалеті стопочка така стояла? — але якого хрєна ця штука зразу вирубалася, як тільки я її включила?!

— Ти шо — іграшки шукала там? — Дордже позіхнув, потягуючись всім своїм зростом на схилі, вкритому сухою травою. Вгорі над ним м’яко шепотіли пухнастою глицею кедри.

— Та не встигла я… на он. Глянь.

— Тю. В нас сіла батарея.

— Як?!

— Отак. Просто. Ну, в тебе ж є запасний акумулятор.

— Ніби є…

Редька обшарила наплічник вздовж і впоперек, виклала на поверхню всі свої брудні шкарпетки («От із чого бульйончик зваримо в голодну днину!»), провела подвійну ревізію і нічого не знайшла.

— Блядь піздєц. Де вони могли дітися? Ану в себе шукай.

Результат був ідентичним. Дордже сів на камінчик, пожовуючи травинку.

— Гм. Електрики навколо не знайти. І села десь вже пес-зна-де лишилися. Вертатися дні півтора. А що попереду — не дуже ясно. Діставай карту.

— Олд-скул рулить… — Редька зітхнула з полегкістю й випорпала з вакуумного пакетика атлас і компас. — І взагалі, ходили ж люди колись в гори з рюкзаками-колобками, в штанах костюмних, із кірками по сорок кілограм і палатками брезентовими. Я в старого фотки бачила. Він, правда, козирний був — із «Єрмаком» вишивав. А ми шо? Размазня! Учитись у олд-скула треба.

Правда, олд-скул рулив недовго. Години через півтори, коли вони в чергове спинились виміряти азимут, стрілка компаса здуріла. Закрутилась панічно туди-сюди, забилась в істериці.

Редька вжахнулася:

— Це… це шо таке?

Мороз по шкірі пішов, наче щось посипалось на неї з дерев. Рука з компасом тремтіла.

«Нічо не вийде… все… все, — чулося звідусіль. — Нікуди ти не дійдеш. Ти наша… ш-ш-ш… ха-ха…ха-ах!» Редька здригнулась. Закричала противно десь пташка.