знайди книгу для душі...
— Ти… чув щось?
— Що? — Дордже зосереджено роздивлявся карту й горизонти. Сліди доріжки давно вже зникли, навіть горизонтальної поверхні катма було шукати: довкола самі круті схили, стопа на таких швидко втомлювалася, ночувати можна було би хіба що сидячи, вкрившись спальником, та й то суто теоретично, бо з заходом сонця температура падала нижче нуля за цельсієм.
— Щось дивне відбувається, — ледь чутно мовила Редька. — Що з цим йобаним компасом?! Що це взагалі за містика-хуїстика?
— Та розслабся ти. Просто під нами руди поклади, мабуть. Все банально. А що ти там чуєш — то вже не до мене питання.
Дивні голоси невидимих істот тим часом затихли. Однак їх присутність Редька все ще відчувала. Від цього її кидало в холодний піт.
— Нічо. Викрутимося з того, що маємо. Мали б акумулятори, не були би в ілюзії дупи.
Редька прийняла це все на власний рахунок і закричала на повний голос:
— Ну, блядь, вибач, що не змогла тобі забезпечити ідеальної подорожі! Я, знаєш, тільки піци раніше по місту розвозила на велосипеді. Отака я лошиця.
— Заспокойся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Але якщо тобі подобається жаліти себе і саму себе дратувати — бі май гест.
Вони трохи посиділи мовчки.
— Давай може рухатись? — тихо запитала вона.
— Давай. Ти куди хочеш — вверх по річці чи вниз?
— Га? Досить знущатися.
— Я не знущаюся. Це просто єдиний шлях, яким ми хоч кудись дійдемо. Вниз — це гарантовано до села. Але до темряви нікуди не встигаємо. Вверх — пес його знає. Зате може компас почне працювати коли-небудь.
— Ну, можна ще, як у школі — по моху на деревах?
— А ти бачиш тут мох?
Редька роззирнулася.
— Та вже не дуже…
— Тоді давай тупо по річечці. А там видно буде. Сухих макаронів у нас стане на нас, ведмедя і десяток голодних духів із гарячими очима.
— Йди до сраки.
— Йду. І ти зі мною за компанію. Срака — наше золоте руно.
Але, замість того щоби йти, Редька сіла. Півхвилини вона мовчала, наче щось зважуючи. Потім несподівано спитала:
— Ну а воно там хоч варте чогось?
— Що чогось варте? — не зрозумів Дордже.
— Ну, ота твоя спадщина? Чи там лише коза, корова і парочка ножів під ліжком?
— Ножі під ліжком — це романтично… — посміхнувся Дордже. — Зважуєш, чи не вернутися б назад? Ну думай. Але ж не виключено, що ті коза з коровою вартують половини грошей світу.
Редька зітхнула й звелася на ноги.
Геометрія цих гір подекуди вражала. Правильні, ідеально стесані лінії породи творили рівнобедрені трикутники між кам’яним схилом, неприступним берегом і самим плесом ріки. Тільки тепер, коли Редьку особливо шпилив нервовий голод, скелясті гори видавалися уламками гіркого шоколаду в гіперпромислових кількостях.
— Мені один знайомий ще казав, по зірках можна орієнтуватися?
— Можна. Якщо знаєш карту зоряного неба. І хочеш чекати до темряви.
— Не знаю. І не хочу. А можна ще якесь там дерево вибрати особливе на горі далекій, і на нього йти? Ну, щоби напрямок не втрачати і не блукати колами?
— Теж розумно. Ти напрямок пам’ятаєш?
— Ну, приблизно, так… Північ? Північний схід? Чи шо?
— Чи зюйд-зюйд-вест, — засміявся Дордже. — Жюль Верна в дитинстві не читала, правда?
— Нє, не читала, — чесно призналася Редька. — Не осилила. Навіть «Діти капітана Гранта» по тєліку мене не полонили. Там Паганеля так жалко було, шо він такий нездалий очкарік кволий… Коротше, додивитися кіно я не змогла. Всеь час боялась, що його от-от з’їдять.
— Ну, тут людожерів не водиться, — заспокоїв її Дордже. — Навіть про ведмедів-людожерів і вовків то більше казки.
— Тут є вовки? — щиро злякалася Редька. — То шо ми — на дереві будемо спати?!
— А ти вмієш? — знову поцікавився Дордже.
— Якщо треба — то вмію!
— От і молодець. Тоді ми й зробимо по-твоєму. Вернемося туди, де компас працював, заміряємо зюйд-зйюд-вест приблизний, знайдемо твоє дерево на верхатурі й підемо, поки світло. А там ти вже і гнізда на сосні нам звиєш.
— А чо це я?
— Бо я піду полювати бурундуків на вечерю. Пощастить — то й антилопу загризу.
— Ти щось верзеш таке… — з підозрою глипнула Редька. — Хоча мій той самий знайомий в армії білочок жер. З фаршированими горіхами шлуночками. Бє.
— Смакота!
— …і коли розверзлись небеса і пішов каральний дощ із вогню, солдати ним скористалися, щоби все, як слід, досмажити.
Редька не хотіла думати про те, що всі дурниці верзуться, щоби заглушити страх. До того ж якого страху було в ній більше — раціонального, що вимагав швидких рішень, чи ірраціонального, що липкими пальцями ворожих духів намагався спинити коліщата мозку — сказати було годі. У будь-якому випадку, єдина правильна дія в подібній ситуації — не панікувати. Страх подібний на простирадло, кинуте тобі на голову в темній кімнаті. Варто позбутися його, як очі поволі звикають до мороку, і вже стає видно, куди йти.