Слава ЗСУ!

— Вали вже, етнограф.

Редька стриміла, чекаючи на нього, як виявилося, на даху якоїсь будівлі. Дивне тут селище, наче з кубиків чи сходинок — одні будиночки стоять на інших, ще вище на них приліпилися ґомпи, котрі незрозумілим чином ще й виявляються старішими за все інше.

Небо над селищем тепер вже загорталося сіро-червоними спіралями, а хмари рвались, як шматки паперу, зачіпаючись за колючі кущі на схилах і пазурі ворон на дахах.

— А все-таки я не до кінця в цю штуку з жінками і релігією врубаюсь, — сказала вона, коли Дордже вийшов на Світ Божий із темних коридорів Махакалиного святилища.

— Я теж, — посміхнувся Дордже.

46

Шкіра тутешніх гір була кам’яною шкірою великої втомленої тварини — сіра й холодна, з довгими пасмами напівсухої трави по ній. Сильній тварині явно було трохи не по собі. Й трохи зимно. По гребенях хребтів стриміли сосни. Тварина настовбурчувалася, але нічого не могла вдіяти, аби не пустити чужинців у свої володіння. Покривалася парами-туманами, загороджувала білі далекі вершини від зору перехожого, й обіцяла, що сонця їм тут найближчим часом не нюхати. Зате от мряки — від щирого серця. Вони підійшли до кам’яної, накритої тесаним же каменем хатинки. Дордже постукав у двері. Ні звуку.

— Шось тут ні пса, ні корови. Закинутий сарай із ракетним паливом, — спробувала пожартувати Редька.

— Та нє. Не сарай. Це хата чиясь точно. Просто нема хазяїв.

— Будемо чекати?

Редька з забобонним острахом озирнулася на рептилоподібні гори: темніло тут швидко.

— Ага. Почекаємо до лютого. Коли почнеться сезон посіву. — Дордже крізь шпаринку світив ліхтариком углиб хати.

— В сенсі?

— Та в сенсі, що пішли вони вниз, де тепліше, в місто, працювати в магазин, а то і в Індію, светрами з козячої шерсті торгувати. Так що, думаю, вони не образяться, якщо в них двоє ввічливих подорожніх заночують. Це їм добра карма.

— По-моєму, це злом із проникненням. Але зогляду на холодригу, місцевий кримінальний кодекс хай вибачає.

Дордже без особливих зусиль відкрив хитке віконце й, засвітивши ліхтарика на лобі, вліз у хатку. За мить він відчинив двері зсередини.

— Заходьте, гості дорогі. Ми зачекалися. Чи все в вас добре?

Редька затягла через поріг наплічника і втомлено гупнула ним об земляну долівку.

— Нда, красти тут точно нічого. — Вона оглянула лавки, розставлені традиційним півпериметром довкола грубки з давно потухлими у ній вугликами, дерев’яні, фарбовані на синє з червоним полички з кількома алюмінієвими каструльками, кілька пластмасових пуделок із рисом, гречкою і просом на дні. В кутках висіло хазяйське шмаття.

— Шось тут ше холодніше, ніж надворі.

— А ти не стій, засватана. Ги-ги. Так тобі десь бабця каже, правда? — Дордже щиро потішався над нею. — Давай, поки не пізно, притягнемо якихось дрів чи гімна.

Гімном можна було розпалювати вогонь. Редька це знала зі шкільного гуртка з туризму, куди вона прийшла аж один раз. Відтак десь у Карпатах пробувала здійснити це на практиці, й нічого, крім сирого смороду, не добилася.

— Видно, не сухе гімно було.

Дордже виліз на дах будиночку. По краях під камінням лежали складені кривенькі дровенячки. Дордже насмикав їх достатньо, і почав скидати на землю.

— Оце вже називається валити хатку! — ремствувала Редька, збираючи дрова з землі й заносячи до хати.

— То підемо нарубаємо, може? Чи спиляємо пилкою для нігтів?

— Звідки в мене пилка для нігтів? Ти взагалі мої нігті бачив? Чорні, як моя душа…

Редька пошарила кишенями.

— От блядь.

— Шо, і крему від кутикули нема? — Дордже підсміювався, ладуючи дрова в піч.

— Не знаю, які метросексуали розказали тобі про крем від кутикули, але я проїбала нашу останню запальничку…

— Ну от. Тепер через тебе ми помремо, — якби Редька не звикла до його серйозності при найдурніших жартах, то, може, й злякалася б. Все це на секунду нагадало їй анекдот про пекло, в якому були нескінченні запаси коноплі, гашишу й готових джоїнтів, але не було жодного сірника.

— Та-да! Чи як там у фільмах кричать? — Дордже витяг із кишені анорака звідкілясь знайомий Редьці мішечок.

— Це шо за «та-да»? — Редька схопила полотняну торбинку, намацала всередині щось подібне на камінь. — Сіль? Чи шоколад шматковий?

Останнього, твердого «фабричного» шоколаду раптом захотілося до болю. Бабці такий приносила сусідка з «Карла Маркса» у дитинстві. Зашморг Редьці не піддавався.

— Це кремінь.

— Що?

— Кремінець. Кремняк. Старі українські назви. Помогло?

— А. Нє. Найшов десь? — Редька збайдужіла. Цікаво, скільки годин у них піде на здобуття вогню первісним способом.