знайди книгу для душі...
— В сенсі, що розсипанням зерна і биттям у барабани завдають нестерпного болю і так нещасним духам-пертам — шинам і серакам.
— Сракам і шинам?
— О, то ви знайомі. То вже я думаю, з якого ти милого вічно голодна. Дивися, бо ще й тобі зерна під хвіст насиплять… — Дордже сміявся, і жінки сміялися з ним, дарма, що не розуміли, про що він зараз.
— Ну і ладно. — Редька відвернулась в інший бік.
— Шини і сераки вічно помирають від хвороби. І не можуть ні виздоровіти, ні навіть погризтися один із другим. Того єдині реципієнти їх тяжких недугів — люди.
Крізь маленьке віконце видно було, як сонце скоро зовсім зникне за химерною горою.
— Чуєш, До, ану спитай в цеї тети, чи ходила вона коли за он ту гору.
Дордже покірно спитав.
— Ну?
— Тета каже: я шо — дурна? Чи роботи не маю?
— Так я і думала. Ніхто з місцевих толком і не підозрює, що тут є ще люди, крім них. Мало хто за ближній горб зайде, коли він не по дорозі до іншого села.
— Ну, це нормально, думаю. Це тільки ми, придурки в їх очах, можемо з рюкзаками по добрій волі горами валанцатися, — знизав плечима Дордже. — Нічого не продаємо, дітям їсти не несемо — поторочені якісь. У них у мові навіть нема свого слова «краєвид». Вони англійське «View» вживають. Дуже смішно виходить.
— А найбільші експлорери в них — пастухи, — провадила собі Редька. — Та й то вони вниз ідуть зазвичай, бо скільки тут тої трави. — Редька відчувала в собі пробудження юного натураліста. — Коротше, ховайся тут хоч цілим мегаполісом. Тільки доріг не прокладай і шастай не сильно.
Дордже довго й прискіпливо дивився на Редьку, відтак посміхнувся.
— Що? — насторожилась вона.
45
В синьому небі наче хтось пролив сквасніле молоко, не розбовтуючи. Тим більш сюрреалістично на такому тлі червонів великий і, здавалося, давно порожній монастир на пагорбі понад селом. В декотрих місцях його стіни, як і мур довкола нього, були фарбовані смугами трьох кольорів — теракотовим, білим і сіро-зеленим. Над входом проти сонця виблискувало щось, що Редьці звідси годі було роздивитися.
Поки Редька роззявляла рота, Дордже швидко йшов у бік села, дивним чином не здіймаючи за собою куряви на цій запилюженій широкій дорозі.
— Ого. Та тут не село, а цілий форт! — аж присвиснула Редька, підійшовши ближче. — Диви, які укріплення. Від вітру чи від демонів?..
Під криваво-червоними стінами поселення спала на зігрітій землі ціла зграя кудлатих чорних псів, подібних на ротвейлерів. Інших псів у цій місцевоссті Редька взагалі уже не бачила. Поміж псами сидів, торочачи в пальцях край своєї груботканої жуби, місцевий дурник. Забачивши подорожніх, він підскочив так високо, що Редьці здалось, ніби вона марить. Наступної секунди він уже був коло них і щось таємниче шепотів Дордже. «Махакала, Махакала!» — робив він страхітливі очі й тикав пальцем у бік низеньких дверей, завішаних старою рядниною.
— Шо вже є? — спитала Редька.
— Нічо, — глянув на неї Дордже. — Туристам пропонуються відвідини храму страшного Махакали, трансформованого в демона індійського божества Шіви.
Все це він казав, затиснувши голос так, як виходить, коли затискаєш носа. Імітував тьотю з мегафоном, очевидно.
— І що в ньому страшного?
— Для тебе мало чого. Фрески пам’ятаєш? Там, де багато очей і язиків?
— А. Ходяче желе з кинджалом?
— Ага. То ж не твої страхи художники змальовували. А так-то, кажуть, із шафи, де замкнений його дух, ще донедавна ночами чулося виття і текла кров. Якось навіть пару людських черепів знайшли. Страшно?
— Дуже. Пішли, зайдемо. — І Редька рішуче рушила до дверей.
Блаженний скочив перед нею, як чорт на ладанному батуті, й відчайдушно закривлявся й замахав руками. Відтак із одного з мішечків, що висіли в нього на поясі, він дістав переконливих розмірів голку, підняв її до Редьчиних очей і впустив на землю. Голка дзенькнула об камінь і відскочила.
— А тепер шо є? — знову обернулася в бік Дордже Редька.
— А, ну так. Турист має бути чоловічої статі. Жінок після восьми років до Махакали не пускають… — засміявся він.
— Дуже демократично! — Редька взлостилася і гупнула наплічником об землю. — І при цьому в сусідньому селі у тети аж два чоловіка!
— Чоловік і Махакала — це тобі не Чук і Гек. — Дордже вже розшнуровував черевики. — Нічо, гірка Редька, я за тебе свічку поставлю. А ти мені пиво потім, ага?
— А я тобі фінгал. Іди давай! Поки дяпчик кинджал не відв’язав від пояса.
— А в іншому мішечку знаєш, що у нього?
— Не знаю і знати не хочу.
— Ну і даремно. Штука помічна.