Слава ЗСУ!

— Піди скажи йому «ні хао». Якщо почне шкіритись — китаєць, значить. Може, безплатно нудл-супа насипле.

— Ага. Один мій дружочок в ін’язі так заскакував із китайцями в ліфт і горлопанив, аж очі вилізали: «Не сунь хуй в чай, не сунь хуй в чай!» Чогось йому здавалось це смішним… Поржав би він, аби його схопили прикордонники.

Торба навколо них тихенько шелестіла. Був то вітер знадвору чи щось іще, Редьці не хотілось думати. Однак, чогось пошепки, вона таки спитала те, що її мучило:

— А якщо китаєць, то він нас, бува, не здасть, кому не треба?..

Дордже промовисто на неї глянув.

Редька зітхнула:

— Добре, я не буду упереджена… Тим більше — ги-ги, — раптом помітила щось подібне до Розп’яття вона, — китаєць наш, кажись, ще й християнин.

— Що? — не второпав Дордже.

— Ну осьо, бач, — тикнула пальцем на стіну ближче до стелі. — Хрестик дерев’яний же, чи мене глючить? Коли в людини такий фьюжн, то, певно, стає інших розваг, крім як бігати в поліцію за сорок кілометрів по горах.

Дордже засміявся:

— Ні, тут, звісно, ходили якісь місіонери, і навіть церкви їм дозволяли будувати, але цей ось хрестик — то атрибут тантричного ритуалу до.

— До?

— До. Для того, щоб умилостивити мирських духів, народ ще й досі, як і за найдавніших часів, робить ці хрестоподібні паличко-ниткові амулети. Дивно, що ти їх ще в місті з глиняним статевим гігантом не розгледіла. На козині черепи дивилась чи на…?

— Ой да канєшно! — спалахнула Редька. — На член його, ага. Мені тринадцять років і я вчуся в католицькому ліцеї для дівчаток.

— Ну, — потягнувся на спальнику Дордже, — якщо ти не з католицького ліцею, то йди спитай у господаря барильце чангу.

— Кого?!

— Чангу. Місцевої бражки. Якщо ячмінь вродив, звичайно. Як не дасть — то точно китаєць. А не вернешся — то ракшас.

— Шо?! — Редька починала дратуватися. — Щось із тобою чим далі в ліс, тим більше слів нових.

— А що? Стандартна метода вивчення іноземних мов. Хіба ні?

— З-під свині. Хоча… про ракшасів це десь вже я чула. Що за одні?

— Та так, — Дордже підлаштовував рюкзак собі під голову, — дикуни-людожери. А чула ти про них від настоятеля. Живуть на малому континетні Чамара — одному з восьми островів довкола гори Сумеру.

— Це десь явно не тут… — (Редька давно видивлялася в околицях бодай озерце, щоб у полудень скупатися).

— Ну чого. Світова гора, вона як хребет — мусить бути в нас самих. А на Чамару спирається чиста земна обитель Ґуру Рінпоче.

— А, точно. Край ракшасів! — пригадала Редька. — А чого він там сидить у них?

— Подобається йому, певно, — позіхнув Дордже. — Навертає їх на шлях істиний, щоб не втрачати форму. Це як гантелі щодня підіймати. То ти йдеш за чангом чи всьо пропало?..

51

— З Тибету в Королівство везли сіль, а назад, із королівства — осінь.

Дордже роззирався довкола — на дуже нетутешню, вибілену сонцем наче соляну долину між білих-білих скель. Такий пейзаж звично було би бачити, виходячи на балкон щоранку почистити зуби, де-небудь на Місяці, а тут Редька несвідомо поглядала собі під ноги, щоби ненароком не гепнути в який-небудь кратер.

— Осінь? — почула вона.

— Яку осінь? Зерно.

— Ти сказав «везли осінь», — наполягала Редька.

— Ні, назад з Індії чи ще звідкілясь везли зерно.

— Рис?

Дордже посміхнувся.

— Ні. Спеціальне духовне зерно. Що посієш, те й пожнеш.

— Дурень… — Редьці вкотре здалось, що її мають за розумово неповноцінну.

— Точно. Якраз і везли зерно духовності, щоби прорідити паростки таких от дурнів. І наступала солена осінь. Тут же було колись солене море…

Далі вони йшли мовчки. Редька думала про те, скільки жінок мало би плакати і впродовж скількох тисячоліть, аби з їх сліз зробилось стільки солі, як отут піску. Випадкова ж думка про кратер притягла за шкірки згадку, що змусила Редьку здригнутися: пісок-сипунець і його невидима пелька. Ну й чудо, котрим вдалось її уникнути.

— Якось так все дивно… — Редька висякалась у шматок туалетного паперу. — Вся ця історія з Амі.

Це вперше, ще з часів їх втечі з буцигарні, прозвучало ім’я провідника. На історію з піском і багнетом у них наклалось якесь мовчазне табу — як анастезія після больового шоку. Але ж усе минуло начебто на краще? То ж чого, навіть тепер, як здалося Редьці, Дордже якось невдоволено покривився? Зітхнувши, вона вирішила особливо тему цю не розвивати, навіть не стала питати дитяче «Чи плакав би ти, якби мене там засмоктало». Забагато було би зарьованих рефлексій на погонний метр.

— Не дивився кіно «127 годин»? — натомість спитала вона.