Слава ЗСУ!

— Не пригадую.

— Там альпініст попав у завал, і, простирчавши з притиснутою камінням рукою сто двадцять сім годин, нарешті відрізав собі руку. Що найстрашніше — тупим китайським ножичком. А нормальний швейцарський залишив вдома.

— Чого?

— Сентиментальний був, — зітхнула Редька. — Галімий ножичок йому, бач, ма-ама подарувала. Повелась, практична женщіна, на безплатний ліхтарик при ньому.

— Гарний приклад, як скупий платить двічі. Чи хтось платить за скупого.

— А сам би ти що зробив?

— Ну, до ножів у мене особливе ставлення. Китайського я би з собою, по-перше, не брав. А по-друге, взяв би з собою маму і казав би їй: «От бачиш, до чого твоє виховання довело».

Обоє загиготіли.

— А мені найстрашніше, як не крути, було би помирати на самоті. Коли ні докричатися нема до кого, ні тільця свого медицині заповісти на органи.

— Та чого на самоті. Носи з собою томик Кастанеди і трохи грибочків — проведеш останні години у веселій компанії свого наґваля.

Дивним чином місця, куди вони прийшли під обід, не були аж такими безлюдними. Принаймні дивно було Редьці після всіх тих пройдених міст-привидів і неприступних перевалів. В Середньовіччя отці церкви, аби нагнати на простолюд містичного туману, точно б розказали, що тут живе народ людей-духів, із вісьмома очима й чотирма руками, а подекуди й чотирма лицями. Як доказ показали б украденого й приволоченого солдафонами у християнські землі Авалокитешвару. І пішли б палити чергову відьму для ілюмінації. А тут народ ще з тих, либонь, часів жив собі спокійно, ганяв худобу й не цурався за малу плату погодувати подорожнього гарячим обідом.

— А вода в них на даху. Може, навіть тепла від сонця. Так що шкода, що тепер лиш обід. Пішли руки хоч помиємо і пики від пилюки.

Розігрітий обідніми променями дах невеликої господи сам був суцільною збитою пилюкою. Його час від часу підмащували новою глиною і підкладали на краї карявих дрів, вже й не ясно, звідки притягнутих.

— Тут, певно, як по кількості води в пустелі, по кількості в’язанок дров, визначають, хто багатший. — Редька ненароком вилила трохи літеплої води собі за комір і вилаялася.

— Думаєш, в’язанок? — Дордже і собі націдив води з покритого пилюкою чорно-сірого бака. — Скоріше, по кількості окремих патичків.

Раптом Редька відчула, як дах у неї під ногами затрусився. Вона не одразу второпала, що воно таке, і вже збиралась запитати в Дордже про частоту місцевих землетрусів, як раптом до тряски додався ще й дзвін, а після того — неясні крики ледь не людськими голосами. За хвилину Редька видихнула: вузьким проходом між будинком, на який вони вилізли, і сусіднім, гнали худобу. Попереду — важкі яки, за ними незліченний натовп овець, у самому кінці — коротконогі коники з мішками й негуманними погоничами на спинах. Вівці були в процесії найдивнішими. Збившись у суцільну кучеряву курну хмару, вони сунули вулицею вперед, як червона стихія.

— А чого їх спини на червоне тут фарбують? Щоб не загубилися? І так же наче каміння червоного тут вистачає…

— Ну, значить якраз для маскування. Щоб беркут серед скель не вхопив? Або щоб сонце відбивалось, як тобі більше подобається.

— Або щоб комуністи за своїх приймали?

— Чи, може, це вівці ґазди з секти дуґпа.

Редька, вже не слухаючи про секту, примружилась на сонце і пчихнула.

— Ех, полежати б тут, позагоряти. Точно б теракотова на цьому вітрі стала за півдня.

І, вже за півхвилини ставши на цьому вітрі червоно-синьою, вона поспішила нерівними сходами вниз, до хати, грітися.

Роззираючись в очікуванні вже канонічного обіду (рис, рідка зупа з сочевиці, миршаві овочі в гострих приправах), Редька надибала старезний журнал Le Point без обкладинки. Який горопашний француз його забув тут сто мільйонів років тому? Бо що-що, а мода у Франції мала існувати ще за мезозойської ери. Журнал уже встиг поморщитися й піджовкнути, що наштовхнуло Редьку на хвилинний роздум про недовге щастя медійних знаменитостей у будь-якій країні в будь-який час.

Очевидно, сльозливий губатий французький актор зі зниклої обкладинки (про його тамтешню пристуність свідчила майже дочитана до кінця кавер-сторі) пішов на оздобу житла горян. Сусідами по стіні йому будуть зірки індійського кіно в подертих джинсах і безглуздих — від намагання вподобитися голлівудським — скутих позах.

— Ну й імена у цих звйозд… — Редька допила каламутний яблучний сік, нечувану розкіш як для цих умов, і показала на постер із молодиком, що сплів руки на грудях, підпихаючи собі біцепси, аби здавались більшими, і, трохи згорбивись, сперся на машину й солодко всміхався 14-річним дівчаткам, а заодно і їй. — Шахід Рок Стайл!