Слава ЗСУ!

СЮРПРИЗ ДЛЯ МІСІС СНОУ

Коли наступного разу Поліанна навідалася до місіс Сноу, та знов була у затемненій кімнаті.
— Мамо, до вас дівчинка від міс Полі, — стомлено оголосила Міллі.
Поліанна залишилася наодинці з хворою.
— А, це ти? — пролунав від ліжка розчарований голос. — Я пам'ятаю тебе. Варто раз тебе побачити, і забути вже неможливо. Шкода, що тебе вчора не було. Ти мені була потрібна вчора.
— Справді? Ой, тоді я рада, що я прийшла сьогодні й вам не довелося мене довго чекати, — весело засміялася Поліанна, зайшовши до кімнати й обережно поставивши кошик на стілець. — Але у вас так темно. Я вас не бачу, — вигукнула вона, рішуче підійшла до вікна й підняла штори. — Я хочу подивитися, яка зачіска у вас цього разу. Ой, та ви ж не зачесані. Хоча — це на краще. Я навіть рада, що у вас немає зачіски, адже це означає, що ви дозволите мені вас зачесати... трошки пізніше. Зараз я хочу, щоб ви поглянули, що я вам принесла.
Хвора завовтузилася на ліжку.
— Можна подумати, буцім вигляд того всього якось впливає на смак, — кпила вона, проте поглянула на кошик. — Ну, то що там?
— Здогадайтесь! Що б ви хотіли?
Поліанна підскочила до кошика і змовницьки подивилася на місіс Сноу. Жінка спохмурніла.
— Що я хочу? Та я нібито не хочу нічого, — зітхнула вона. — Зрештою, усе на один смак.
Поліанна захихотіла.
— А ось це — ні. Здогадайтеся! Якби ви щось схотіли, то що саме?
Жінка завагалася. Сама того не усвідомлюючи, вона так призвичаїлася хотіти того, чого нема... що не могла висловити, чого ж вона хотіла насправді... доки не побачить, що там є. Та наразі щось треба сказати. Бо ця виняткова дитина чекає.
— Ну, звичайно, це бульйон з ягнятини...
— У мене він є, — вигукнула Поліанна.
— Але саме цього я й не хотіла, — зітхнула хвора, зрозумівши тепер, чого хоче її шлунок. — Насправді я хотіла б курку.
— Чудово! Я принесла вам і курча, — хихотіла Поліанна.
Хвора вражено повернулася до неї.
— Ти принесла те й те? — запитала вона.
— Так, і холодець із телячої ніжки також, — тріумфувала Поліанна. — Я хотіла, аби ви нарешті мали те, що хочете, і ми з Ненсі це влаштували. Звичайно, тут усього потроху, але є все, що ви любите! Я така рада, що вам сьогодні захотілося саме курки, — не вгавала вона, дістаючи три мисочки з кошика. — Я ще й дорогою думала, а раптом ви забажаєте рубець, цибулю, чи ще щось таке... а в мене нема. Це було б жахливо... Так кортіло догодити! — радо сміялася вона.
Хвора не відповіла. Вона плуталася в своїх думках, намагаючись збагнути, що саме вона втратила...
— Ось! Я залишаю вам усе, — говорила Поліанна, виставляючи три мисочки рядком на столі. — Раптом вам завтра захочеться бульйону з ягнятини. Як ви ся маєте? — чемно поцікавилася вона.
— Дякую, дуже погано, — пробурмотіла місіс Сноу, займаючи звичну незадоволену позицію. — Уранці не вдалося подрімати. Неллі Гігґінс, що живе поряд, почала вчитися музики, і її гами доводять мене до сказу. Тарабанила цілісінький ранок. Просто не знаю, що мені робити.

Поліанна співчутливо закивала.
— Я вас розумію. Це жахливо. Місіс Байт теж колись мала таку неприємність... це одна пані з Жіночої допомоги. У неї ще й ревматизм, і тому їй важко рухатися. Вона казала, буцім було б набагато легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?
— Що... можу?
— Ну, повертатися з боку на бік, рухатися, коли музика стає нестерпною.
Місіс Сноу затопила очі в дівчинку.
— Звичайно, я можу рухатися, принаймні — на ліжку, — трохи дражливо підтвердила вона.
— Ну от, ви маєте привід радіти, ге? — кивнула Поліанна. — А місіс Вайт не могла. Бо з ревматизмом не поворушишся, як би не хотів. Вона нарікала мені, що з'їхала б з глузду від цієї музики, аби не вуха сестри її чоловіка. Вона була глуха.
— Які вуха... якої сестри? Поліанна розсміялася.
— Вибачте, я зовсім забула, що ви не знайомі з місіс Вайт. Отож міс Вайт була глуха. Абсолютно глуха. Вона приходила до
них у гості й допомагала доглядати за місіс Вайт та їхнім будинком. Їй так складно було хоч щось пояснити, що коли в будинку навпроти починало грати піаніно, місіс Вайт була щаслива з того, що вона його чує, бо просто не могла собі уявити, як це можна бути абсолютно глухою і не чути нічого, як сестра її чоловіка. Розумієте, вона теж грала в цю гру. Я її навчила.
— Яку гру?
Поліанна заплескала в долоні.
— Ну, я ж зовсім забула. Місіс Сноу, я ж придумала, з чого можна радіти вам.
— Радіти? Що ти маєш на увазі?
— Як, я ж вам обіцяла. Ви що, забули? Ви попросили сказати вам, з чого ви можете порадіти. Порадіти... навіть якщо вам цілісінькими днями доводиться лежати в ліжку.
— О, — посміхнулася жінка. — Пам'ятаю. Але я гадала, що це несерйозно.
— Ні, я казала серйозно, — тріумфувала Поліанна. — Я придумала. Хоч це й складно. Але що важче, то цікавіше. Зізнаюся, що деякий час я взагалі не могла нічого придумати. І раптом — вдалося.
— Справді? І що ж ти придумала? — голос місіс Сноу був саркастично ввічливим.
Поліанна набрала повні груди повітря.
— Я придумала, що ви можете радіти з того, що інші люди здорові і не змушені цілісінькі дні лежати в ліжку, як ви, — пристрасно виголосила вона.
Місіс Сноу витріщила очі. Її погляд переповнювала лють.
— Отакої! — вигукнула вона не вельми приязно.
— А тепер я розповім вам про гру, — життєрадісно запропонувала Поліанна. — Це чудова гра... хоча й складна. Але що складніше, то цікавіше! Отож... — і вона почала розповідати місіс Сноу про місіонерські пожертви, про милиці і про ляльку, яку вона так і не отримала.
Поліанна якраз закінчила розповідати, коли у дверях з'явилася Міллі.
— Ваша тітонька чекає на вас, міс Поліанно, — повідомила вона апатично. — Вона зателефонувала до Гарловзів, що мешкають навпроти. Казала, щоб ви не барилися, бо до вечора на вас іще чекають уроки музики.
Поліанна неохоче підвелася.
— Добре, — зітхнула вона, — я не баритимуся. — І раптом розсміялася: — Зрештою, я повинна радіти, що у мене є ноги і я можу не баритися, адже так, місіс Сноу?
Відповіді не було. Місіс Сноу лежала на ліжку, заплющивши очі. Але вражена Міллі побачила сльози на зів'ялій щоці.
— До побачення, — кинула від порога Поліанна через плече. — Мені страшенно шкода, що я так і не встигла зробити вам зачіску. Але сподіваюся, що наступного разу мені випаде така нагода.
День за днем збіг і липень. Для Поліанни це були по-справжньому щасливі дні. Вона часто радо розповідала тітці, яка вона щаслива, на що міс Полі стомлено відповідала:
— Дуже добре, Поліанно, я задоволена, що ти щаслива. Але я сподіваюся, що ти так само маєш із цього певну користь. Інакше я вважатиму, що я не належним чином виконую свій обов'язок.
Зазвичай Поліанна на такі слова відповідала поцілунком та обіймами... і це завжди змушувало міс Полі знічуватися. Але якось вони стали на мову. Це трапилося під час уроку шитва.
— Ви вважаєте, що не достатньо, аби дні були просто щасливими, тітонько Полі? — замислено запитала Поліанна.
— Авжеж, Поліанно.
— І вони повинні бути ще й ко-рис-ни-ми?
— Звичайно.
— А як зрозуміти цю корисність?
— Ну, як це... просто бути корисними... давати певну користь, Поліанно. Ні, ти справді незвичайна дитина.
— А просто радіти життю — у цьому немає ніякої користі? — збентежено поцікавилася Поліанна.
— Звичайно, ні.
— О, Господи, тоді вам це не сподобається. Боюся, ви не зможете грати у цю гру.
— Гру? Яку гру?
— Мій тат... — Поліанна запнулася, затулила рота руками. — Ні-чо-го, — пробелькотіла вона.
Міс Полі спохмурніла.
— Наразі досить, — сухо виголосила вона. На цьому урок і закінчився.
Удень, коли Поліанна зіходила зі своєї кімнати на горище, вона зіткнулася на сходах із міс Полі.
— Ой, тітонько Полі, як чудово! — вигукнула дівчинка. — Ви прийшли до мене в гості? Заходьте, будь ласка, я так люблю гостей, — запрошувала во на, вибігаючи по сходах нагору і широко відчиняючи двері кімнати.
Міс Полі зовсім не збиралася заходити до небоги. Вона піднялася на горище, щоб знайти у кедровій скрині біля східного вікна білу вовняну шалю. Але сама незчулася, як уже сиділа на маленькому стільці посеред кімнати Поліанни. Відколи дівчинка оселилася в домі, міс Полі раз по раз робила несподівані й дивовижні речі, чинила щось зовсім інше, ніж намірялася перед тим.
— Я люблю гостей, — щебетала Поліанна, літаючи по кімнаті, ніби вона була власницею палацу. — Особливо з того часу, як у мене з'явилася ця кімната, моя особиста, розумієте? Ні, звичайно, я мала кімнату і до цього, але це була наймана кімната, а наймана кімната далеко не така гарна, як власна, адже так? Я ж можу вважати цю кімнату власною?
— Т-так, Поліанно! — пробурмотіла міс Полі, по думки дивуючись собі, чому вона не встає і не йде шукати шалю.
— А зараз я достоту люблю цю кімнату, попри те, що тут немає ні фіранок, ні килимів, ні картин, про які я мрі... — Поліанна раптом урвала і зашарілася. Вона хотіла змінити тему, коли тітка різко запитала:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ні-нічого, тітонько Полі, справді нічого, я не хотіла цього говорити.
— Звісно, — холодно відрізала міс Полі, — але ти почала, то вже закінчуй.
— Та я просто сподівалася, що в моїй кімнаті будуть гарні килими, мереживні фіранки та інша всячина, розумієте? Але, звичайно...
— Ти сподівалася? — гостро урвала міс Полі. Поліанна ладна була провалитися крізь землю.
— Я не повинна була на це сподіватися, тітонько Полі, — перепрошувала вона. — Може, через те, що я завжди хотіла їх мати й не мала. У нас було тільки два ряденця від місіонерських пожертв, але вони були геть маленькі, ще й один був заляпаний чорнилом, а інший — дірявий. 1 було лише дві картини, але одну із них тат... я хочу сказати, ми одну продали, а друга була така погана, що розвалилася. Звичайно, це ще не означає, що я мала сподіватися на ту гарну всячину. Просто я собі просто в перший день у вітальні науявляла химерію про власну кімнату і... і... Але, їй-богу, тітонько Полі, це було лише хвилинку, а потім я навіть зраділа, що трюмо не має дзеркала, яке показувало б мої веснянки. І важко уявити кращу картину, ніж чудовий краєвид, що відкривається з вікна. І ви такі добрі, що...
Міс Полі раптом схопилась на рівні ноги. Обличчя її палало.
— Досить, Поліанно, — сказала вона суворо. — Ти сказала більш ніж досить.
Наступної хвилини вона стрімко кинулася вниз по сходах... і лише на першому поверсі вона згадала, що піднімалася на горище, щоб знайти білу ша-лю в кедровій скрині біля східного вікна.
Не минуло й доби, як міс Полі сухо наказала Ненсі:
— Ти можеш перенести речі міс Поліанни з її кімнати в іншу, поверхом нижче. Я вирішила, що моїй небозі там буде зручніше спати.
— Так, мем, — вголос промовила Ненсі, а по-думки: «Слава тобі, Господи!»
За хвилину вона вже радо кричала до Поліанни:
— Ви тільки-но послухайте, міс Поліанно! Тепер ви спатимете в кімнаті поверхом нижче. Атож, атож.
Поліанна аж побіліла.
— Це означає..? Ні, Ненсі? Ви серйозно?
— Серйозніше не буває, — урочисто проголосила Ненсі, киваючи Поліанні, несучи оберемок одягу з шафи. — Мені наказано перенести речі, і я збираюсь це зробити, доки вона не передумала.
Кінця цієї тиради Поліанна вже не почула. Ризикуючи зламати карк, вона кинулася вниз, стрибаючи через дві сходинки.
Грюкають одні, другі двері, перевертається стілець... і ось вона нарешті дісталася мети — міс Полі.
— Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, ви справді так вирішили? У тій кімнаті все є: і килими, і фіранки, і три картини, ще й краєвид за вікном. Ой, тітонько Полі!
— Вгамуйся, Поліанно. Я рада, що тобі сподобалися такі зміни. Але, якщо тебе так обходять ці речі, я сподіваюся, ти дбатимеш про них. Поліанно, підніми стілець. Ти за ці півхвилини двічі грюкнула дверима, — міс Полі намагалася говорити якомога суворіше, бо раптом відчула, що вибухне плачем, а плакати вона не звикла.
Поліанна підняла стілець.
— Так, мем, я знаю, що двічі грюкнула дверима, — радісно погодилася вона. — Розумієте, я щойно довідалася про переселення; гадаю, ви теж грюкнули б... — вона урвала і з новою цікавістю подивилася на міс Полі. — Тітонько Полі, а ви ніколи в житті не грюкали дверима?
— Авжеж — ні, Поліанно! — у голосі міс Полі чувся шок.
— Ой, як прикро, тітонько! — обличчя Поліан-ни виражало стурбованість і співчуття.
— Прикро?! — повторила остаточно збита з пан-телику міс Полі.
— Еге ж. Розумієте, якби ви хотіли, то безперечно грюкнули б. А якщо не грюкнули, то це означає, що вам ніщо в житті не було до душі... Бо інакше ви б грюкнули. Не втрималися б. І мені прикро, що вам ніщо в житті не було до душі!
— Поліанно! — обурено вигукнула леді. Але дівчинка уже побігла геть, і лише віддалений грюкіт дверей на горище відповів за неї. Поліанна кинулася допомагати Ненсі переносити «її речі».
Міс Полі лишилася у вітальні. Спочатку відчула незрозумілий неспокій, а потім — радість... з казна-якого приводу.