Слава ЗСУ!

ВСЕ ПРО ЧОЛОВІКА
Наступного разу, коли Поліанна зустріла свого незнайомця, падав дощ. Однак Поліанна привітала чоловіка щирою усмішкою.
— Сьогодні не такий гарний день, правда? — весело запитала вона, — але ми маємо радіти з того, що дощ іде не щодня.
Цього разу чоловік навіть не гмукнув і не повернув голови. Поліанна вирішила, що він просто не почув її. Тому наступного разу (тобто наступного дня) вона говорила голосніше. Тим більше, що він наддав ходи, тримаючи руки за спиною та опустивши очі додолу, що видалося Поліанні безглуздим, бо навколо сяяло сонце, а ранкове повітря було щойно промите дощем.
— Як ви ся маєте? — защебетала вона. — Я рада, що сьогодні не так, як вчора, а ви?
Чоловік різко зупинився. Обличчя йому викривила злість.
— Послухай, дівчинко, давай домовимося раз і назавжди, — роздратовано мовив він. — Мені є про що думати, крім погоди. Я ніколи не звертаю уваги на те, світить сонце чи ні.
Поліанна аж промінилася.
— Я помітила, сер. Тому й вирішила сказати вам про це.
— Так... ну... Га? Що? — промимрив він, коли до нього дійшли її слова.
— Я кажу, що саме тому звернулась до вас... щоб і ви звернули увагу... ну, що сонце сяє та інше. Мені здалося, що ви зрадієте, як тільки зупинитесь, аби подумати про це. Бо не схоже, аби ви замислювалися над цим.
— Власне, про віщо... — кинув чоловік з якимось невиразним жестом. Він пішов було далі, але за два кроки зупинився і похмуро повернувся.
— Слухай-но, чому ти не знайдеш собі однолітків, аби поговорити з ними?
— О, я б із задоволенням, сер, але Ненсі каже, що тут просто немає моїх однолітків. Але я не дуже засмучуюся. Я люблю розмовляти зі старшими людьми, бо я взагалі звикла спілкуватися з Жіночою допомогою.
— Гм! З Жіночою допомогою?! Ти хочеш сказати, що я схожий на Жіночу допомогу? — його губи ладні були усміхнутися, але похмурість накладала на них свій відбиток, і вони залишались суворо стиснутими.
Поліанна весело розсміялася.
— Звичайно ж ні, сер. Ви зовсім не схожі на членів Жіночої допомоги. Але, як на мене, ви такі ж добрі або ще й кращі за них, — поспішила вона ввічливо додати. Мені здається, ви набагато ліпший, ніж здаєтеся на перший погляд.
Незнайомець аж поперхнувся від несподіванки.
— Власне, про віщо... — розгубився він, а тоді, повернувшись, швидко подався геть.
Коли наступного разу Поліанна зустріла чоловіка, він пильно подивився їй в очі, і через це — подумала Поліанна — його обличчя погарнішало.
— Доброго дня, — стримано звернувся він перший. — Хочу попередити: я знаю, що сьогодні світить сонце.
— А вам зовсім не обов'язково було мені сповіщати про це, — сяючи, кивнула Поліанна. — Я здогадалася, що ви знаєте, щойно я глянула на вас.
— Ти здогадалася?
— Так, сер. Я побачила це за усмішкою і вогником в очах.
— Гм, — тільки й мовив Джентльмен, рушаючи далі.
Відтоді чоловік завжди сам заговорював до По-ліанни, і частіше за все перший звертався він. Зазвичай він просто вітався. Але для Ненсі, яка одного разу пішла з Поліанною, привітання чоловіка стало великою несподіванкою.
— Заради усіх святих, Поліанно! — вичавила з себе Ненсі. — Чоловік справді привітався з тобою?
— Так, — усміхнулася Поліанна, — він завжди зі мною вітається.
— Він завжди з вами вітається? Боже! Ви хоч знаєте, хто це такий? — допитувалася Ненсі.
Поліанна засмучено похитала головою.
— Я одного разу спробувала з ним познайомитися, але він забув назватися. Я представилася, а він — ні.
У Ненсі очі полізли на лоба.
— Але він ніколи ні з ким не розмовляє, дитино моя, він мовчить роками. Хіба що у справах. Це — Джон Пендлтон. Він живе сам у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. Він відмовляється від послуг кухарки, тому щодня тричі на день ходить їсти до готелю. Я знаю Селлі Міллер, яка прислуговує йому, так вона розповідала, що він ледве вичавлює із себе слова, щоб сказати, що він замовляє. Кожне друге слово доводиться вгадувати. Це конче щось дуже дешеве. Але вона й без слів усе знає.
Поліанна співчутливо закивала головою.
— Я розумію. Коли ти бідний, мусиш брати найдешевше. Ми з татком часто брали з собою благодійні страви. Здебільшого боби та рибні тюфтелі. Ми казали, що радіємо, бо любимо боби... особливо коли бачили смажену індичку по шістдесят центів. А містер Пендлтон теж любить боби?
— Любить боби? Яке це має значення? Міс По-ліанно, він зовсім не бідний. У нього купа грошей... від батька. Він — найбагатша людина в місті. Цілком міг би, якби схотів, харчуватися доларовими банкнотами.
Поліанна зайшлася сміхом.
— Я ще ніколи не бачила, щоб хтось їв доларові банкноти, Ненсі. їх же пережувати треба.
— Та ні! Я просто хотіла сказати, що він дуже багата людина, — зрушила плечима Ненсі. — Але він їх не витрачає. Він їх накопичує.
— Ой, це для поган, — здогадалася Поліанна. — Просто чудово. В усьому собі відмовляєш і несеш свій хрест. Я знаю: татко мені казав.
У Ненсі на язиці вже крутилися лихі слова, але вона помітила таку променисту довірливість і ще щось в обличчі Поліанни, що не змогла їх вимовити.
— Гм, — лише й спромоглася вона. Але цікавість не давала спокою, і Ненсі знову звернулася до Поліанни. — Але ж справді дивно, міс Поліанно, що він озвався до вас. Він же ні з ким не розмовляє. Він мешкає сам у великому чудовому домі, сповненому всякої пишноти. Хтось каже, що він несповна розуму, хтось хреститься. А інші натякають, що йдеться про якусь страхітливу таємницю.
— Ненсі! — здригнулася Поліанна. — Як таке може бути? Хіба йому не лячно?
Ненсі захихотіла. Їй стало смішно, що Поліанна боїться страхіть. Але далі говорити про різні жахи вона не схотіла.
— Люди кажуть, що щось таке в цьому є, — вела далі Ненсі. — Кілька разів він подорожував світом по кілька тижнів, і завжди це були країни поган — Єгипет, Азія чи пустеля Сахара.
— О, то він місіонер, — кивнула Поліанна. Ненсі лукаво розсміялася.
— Я про це не казала, міс Поліанно! Так от, коли він повертається звідти, то пише книжки... подейкують, ніби це дивні книжки про якісь чудасії, що він надибав у поганських країнах. А тут він ні на що гроші не витрачає, навіть на себе особисто.
— Звичайно, він же збирає гроші для поган, — запевнила Поліанна. — Але він дивак і теж не схожий на інших, як і місіс Сноу. Але він не схожий по-іншому.
— Ще б пак, — втішалася Ненсі.
— І тому я ще більше рада, що він до мене заговорив, — задоволено зітхнула Поліанна.