Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

І коли Поліанна вже засинала, її розбуркав блиск ліхтарів і тріо зойків. Вона розплющила очі: осьде поруч Тімоті на драбині, старий Том вилазить крізь вікно, а з-за нього вирячилася на неї тітка.
— Поліанно, що це усе означає?! — вигукнула міс Полі.
Дівчинка закліпала спросоння й сіла.
— О, Містере Том... тітонько Полі? — запнулася вона. — Не лякайтесь! У мене не сухоти, як у Джо-еля Гартлі. Там... страшенна спека. Але, тітонько Полі, я позакривала вікна, і мухи не зможуть принести мікроби.
Тімоті хутенько спустився вниз по драбині. Старий Том теж швиденько віддав ліхтар міс Полі і подався за сином. Міс Полі закусила губу і почекала, доки підуть чоловіки, а тоді суворо проказала:
— Подай сюди негайно всі речі й залізай сама. Я ще такої дитини на світі не бачила! — репетнула вона вже на горищі, тримаючи однією рукою По-ліанну, а другою — ліхтар.
Після прохолоди надворі Поліанні видалося на горищі ще задушніше, але вона не нарікала, а лише уривчасто зітхнула.
Підійшовши до сходів, міс Полі кинула:
— Решту ночі, Поліанно, спатимеш зі мною. Сітки привезуть завтра, а доти я вважаю своїм обов'язком не пускати тебе з очей.
Поліанна затамувала віддих:
— З вами! У вашому ліжку! — нестямилася вона. — Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, які ви чудові! Я так мріяла спати поруч із кимсь рідним... тільки не з Жіночої допомоги. Мені їх досить. Але — ви! Ви знаєте, я така рада, що сітки не привезли! Ви теж?
Відповіді не було. Міс Полі простувала попереду. Якщо чесно, вона почувалася напрочуд безпорадною. Уже втретє від часу приїзду Поліанни вона намагалася її покарати... і втретє її покарання сприймалося як найвища нагорода. Не дивно, що міс Полі почувалася на диво безпорадною.

ПОЛІАННА ЙДЕ В ГОСТІ

Невдовзі життя у садибі Гаррінгтонів увійшло в колію, хоча новий порядок трохи відбігав від того, який передбачала спочатку міс Полі. Авжеж, По-ліанна шила, грала на піаніно, читала вголос, а також вчилася готувати на кухні. Але це не відбирало в неї стільки часу, як гадалося спочатку, тож По-ліанна мала час, як вона висловилася, «жити». Майже щодня з другої до шостої дівчинка займалася тим, що їй подобалося. Звичайно, крім того, що їй уже встигла заборонити міс Полі.
Невідомо, чи то все робилось, аби не перевантажувати дитину, чи для того, щоб трохи звільнити міс Полі від Поліанни. Звичайно, протягом перших днів липня міс Полі мала не одну нагоду вигукувати: «Що за неймовірна дитина!», а уроки шиття та читання наприкінці дня виснажували і спустошували її.
Ненсі на кухні велося краще. Вона не була ні виснажена, ні спустошена. А середа та субота стали для неї святковими днями календаря.
В околах садиби Гаррінгтонів не було дітей, з якими Поліанна могла б бавитися. Власне, будинок стояв на околиці містечка, і в поблизьких домах не було однолітків Поліанни. Але вона, схоже, не журилася.
— Я не звертаю на це уваги, — пояснювала вона Ненсі. — Я охоче гуляю по околиці, роздивляюсь вулиці й будинки, знайомлюся з людьми. Я так люблю людей. А ви, Ненсі?
— Ну, я б не сказала, що дуже люблю... принаймні, не всіх, — не уточнювала Ненсі.
Майже кожної погожої днини Поліанна випрохувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти, і під час таких прохідок вона часто зустрічала одного Чоловіка. Подумки вона вважала його «саме тим», хоча дорогою здибувала чимало чоловіків.
Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сурдут та шовковий циліндр, — цього інші чоловіки не носили. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Ідучи, він тримав спину, а ходив переважно швидко й завжди сам, через що Поліанна йому співчувала. Може, саме це спонукало дівчинку одного разу звернутися до нього.
— Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? — бадьоро запитала вона, підійшовши до нього.
Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.
— Це ти — до мене? — різко запитав він.
— Так, сер, — розцвіла Поліанна. — Я кажу, який сьогодні прекрасний день, чи не так?
— Гм? О! Гм, — витиснув із себе незнайомець і розгонисто пішов геть.
Поліанна розсміялася. «Який кумедний чоловік», — подумала вона.
Наступного дня вона знов його побачила.
— Сьогодні, звичайно, не так гарно, як учора, але нівроку, — весело повідомила Поліанна.
— Га? О! Гм, — пробурмотів чоловік, як і того разу. І знову Поліанна звеселилася.
Коли ж утретє Поліанна звернулася до нього в такий спосіб, чоловік різко зупинився.
— Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?
— Я — Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я така рада, що ви зупинилися. Приємно з вами познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.
— Ну, власне... — чоловік не доказав і подався геть швидше, ніж раніше.
Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід.
«Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати», — міркувала вона дорогою.
Поліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінґтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов'язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж парафії, що й міс Полі; звичайно, це мали робити всі парафіяни. Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Поліанна, і Ненсі, з дозволу міс Полі, охоче віддала доручення їй.
— Гарно, що воно на мені не висітиме, — ділилася з Поліанною Ненсі. — Хоча, любеньке ягнятко, мені соромно перекидати роботу на ваші плечі.
— Але, Ненсі, мені приємно це робити.
— Побачимо що ви скажете, коли хоч раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.
— Чому? — здивувалася Поліанна
— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива. От тільки її доньки по-людськи шкода, бо змушена доглядати за нею.
— Але чому, Ненсі? Служниця зрушила плечами.
— Ну, власне, геть усе чисто..., на думку місіс Сноу, в житті відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти.
— Яка кумедна жінка, — розсміялася Поліанна. — Тепер мені тим цікавіше подивитися на неї. Вона має бути такою непередбачуваною і... і несхожою на всіх. Мені подобаються люди, не схожі на інших.
— Гм! Атож, вона таки не схожа на інших... на щастя для нас усіх! — похмуро завершила вона.
Поліанна пригадала цю розмову, коли повернула до воріт пошарпаного маленького котеджу. її очі сяяли від перспективи зустрічі з несхожою місіс Сноу.
На стукіт Поліанни двері відчинила бліда зморена дівчина.
— Доброго дня, — ввічливо звернулася Поліанна — Я — від міс Полі Гаррінгтон. Мені хотілося б побачити місіс Сноу.
— Проходьте, будь ласка. Ви — перша, хто хотів би побачити її, — глухо пробурмотіла дівчина. Але Поліанна цього не почула. Дівчина повернулась і коридором провела Поліанну до дверей у самому кінці.
Вона впустила Поліанну до кімнати хворої й зачинила двері. Всередині панувала напівтемрява; дівчинка деякий час кліпала очима, призвичаюючись до мороку. Аж тепер вона розгледіла тьмяний обрис жінки, що напівлежала в ліжку під протилежною стінкою. Поліанна пішла до неї.
— Доброго дня, місіс Сноу. Тітонька Полі переказує, що вона сподівається, що ви сьогодні почуваєтеся краще, і ось вона передала холодець із телячої ніжки.
— Для мене? Холодець? — пролунав вередливий голос. — Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.
Поліанна трохи засмутилась.
— Справді? Дивно, а мені сказали, що ви завжди просите курку, коли вам приносять холодець, — промовила вона.
— Що? — хвора різко повернулася.
— Пусте, — поспішила запевнити Поліанна. — Зрештою, хіба не однаково? Просто Ненсі казала, що ви завжди просите курку, коли наші приносять холодець, а бульйон з ягнятини ви просите тоді, коли вам приносять курку. Але, напевне, вона щось забула чи переплутала.
Хвора аж усілася на ліжку, а це вже для неї була виняткова подія, хоча Поліанна цього не знала.
— Хто ти, міс Нахабство? —запитала вона.
— Ой, ви помилилися, місіс Сноу. І я рада, що це так. Бо це ж було б гірше, ніж Гефзіба, правда? Мене звати Поліанна Вітьєр, я — небога міс Полі Гаррінгтон. Я нещодавно приїхала до неї. Ось чому оце й принесла холодець.
Протягом першої половини промови хвора з цікавістю сиділа прямо. Але при згадці про холодець вона безвільно відкинулася на подушку.
— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб'язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйону... — раптом міс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.
— От якби мені так, — зітхнула Поліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. Ви теж так гадаєте?
— Марнуємо час на сон! — вигукнула хвора.
— У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живем.
Місіс Сноу знову сіла в ліжку.
— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна і підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!
Поліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.
— Боже, але ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно і ви їх не помітите. Ось. Тепер ви можете... — вона урвала, повернувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти вас. А мені ніхто не казав, що ви така гарна.
— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка.
— Атож. Хіба ви цього не знали? — вигукнула Поліанна.
— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. Їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.
— О, у вас такі великі темні очі, і темне кучеряве волосся, — лебеділа Поліанна. — Я так люблю чорні кучері. (У мене такі будуть, коли я піду на небо). А ще дві рожеві плямки на щоках. Ви справді гарні, місіс Сноу. Я гадаю, ви й самі б це побачили, якби подивилися на себе у свічадо.
— Свічадо? — урвала хвора, падаючи на подушки. — Мені не так часто випадає чепуритися біля свічада... і тобі таке було б, якби ти правцем лежала на ліжку.
— Я вас розумію, — співчутливо погодилася Поліанна. — І все ж дозвольте, я принесу свічадо, — вигукнула вона, кинулася до трюмо і схопила маленьке люстерко.
Повертаючись до ліжка, дівчинка зупинилася і критичним поглядом оглянула хвору.
— Перш ніж ви подивитеся на себе, дозвольте мені трішки підправити вашу зачіску, — запропонувала вона. — Можна, я просто поправлю волосся?
— Ну, якщо ти так наполягаєш, — неохоче дозволила місіс Сноу. — Але воно однаково не триматиметься.
— Ой, дякую, я так люблю робити зачіски, — зраділа Поліанна, обережно поклавши люстерко і взявши гребінець. — Звичайно, я так зопалу нічого особливого не зроблю, бо дуже поспішаю показати вам, які ви гарні. Іншим разом я його розпущу і трохи над ним попрацюю, — торохтіла вона, вправно перебираючи ніжними пальцями хвилясті пасемця волосся на чолі хворої.
Хвилин з п'ять Поліанна працювала вміло, вправно, начісуючи впертий кучерик, зачісуючи вгору па-семця на шиї або збиваючи подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом прокинулося в ній збудження, близьке до хвилювання.
— Отак! — засапалася Поліанна, вихопивши з вази поруч гвоздику і втикаючи її у темне волосся, до якого вона дуже пасувала. — Тепер ви готові дивитися на себе! — І Поліанна тріумфально піднесла люстерко.
— Гм! — буркнула хвора, прискіпливо розглядаючи своє відображення. — Взагалі мені більше подобаються червоні, а не рожеві гвоздики. Але це не має значення: все одно до ночі вони зів'януть.
— Але я гадаю, що ви з цього приводу зрадієте, — засміялася Поліанна, — адже тоді ви щодня зможете їх міняти. Мені дуже подобається ваша зачіска, — завершила вона із задоволеним виглядом. — А вам?
— Можливо, хоча все одно, коли я крутитимусь на ліжку, все розсиплеться.
— І це добре, — весело кивнула Поліанна, — бо тоді я знову зможу прийти й зробити вам зачіску. Між іншим, вам дуже личить чорне волосся. На тлі білої подушки воно виглядає набагато краще, ніж таке русяве, як моє.
— Ну і що, ним довго не натішишся — однаково скоро посивіє, — відповіла місіс Сноу. Вона говорила роздратовано, але люстерко не опускала.
— О, я так люблю чорне волосся! Я була б щаслива, якби у мене було таке, — зітхнула Поліанна.
Місіс Сноу нарешті опустила люстерко і роздратовано повернулася:
— Ти не була б щаслива, якби була на моєму місці. І чорне волосся не тішило б, коли днями довелося б лежати в ліжку.
Поліанна вигнула брівки в задумі.
— Авжеж, це було б складно зробити, — вголос міркувала вона.
— Що зробити?
— Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти.
— Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти? Коли лежиш прикута до ліжка? Ще б пак, — відказала місіс Сноу. — Якщо ти така розумна, скажи, будь ласка, чому я повинна радіти?
На подив місіс Сноу, Поліанна раптом схопилася зі стільця і заплескала в долоні.
— Овва! Це справді складне завдання! Мені вже час рушати, але дорогою додому я міркуватиму над цим, і, сподіваюся, наступного разу, коли я прийду до вас, я дам вам відповідь. До побачення. Було дуже приємно з вами познайомитися. До побачення! — вигукнула вона ще раз, переступаючи поріг.
— Треба ж таке! Що вона хотіла цим сказати? — видобула з себе місіс Сноу, проводжаючи очима відвідувачку. Відтак вона повернула голову та взяла люстерко, прискіпливо вдивляючись у власне відображення.
— А ця мала вміє давати лад волоссю, — бурмотіла вона собі під ніс. — Я й не знала, що може вийти так гарно. Але нащо це все, — зітхнула вона, впустивши люстерко на ліжко й роздратовано крутячи головою на подушці.
Трохи згодом, коли Міллі, дочка місіс Сноу, зайшла до кімнати, дзеркальце усе ще лежало на ліжку... хоча й не на видноті.
— Мамо, що сталося, у вас підняті штори? — вигукнула Міллі, вражено переводячи погляд із вікна на гвоздику в маминому волоссі.
— То й що? — відказала хвора. — Я ж не збираюся усе життя пролежати в темряві лише тому, що я недужа.
— Звичайно, звичайно, — швиденько погодилася Міллі, беручи слоїк з ліками. — Просто... я впродовж років пропонувала світлішу кімнату, але ви ж мене й слухати не хотіли.
Місіс Сноу промовчала. Вона торкала мереживо на сорочці. Нарешті дражливо зауважила:
— Хоч раз замість бульйону з ягняти могли б мені дати нову кошулю!
— Але, мамо!
Не дивно, що Міллі не знала, на яку стати. Поза нею у комоді лежало дві новісінькі кошулі, які вона місяцями марно пропонувала матері.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар