Слава ЗСУ!

ПОЛІАННА І ПОКАРАННЯ
Пів на другу Тімоті відвіз міс Полі та її небогу до чотирьох-п'ятьох найбільших крамниць за пів-милі від садиби.
Купівля нового одягу для дівчинки викликала у всіх неймовірне збудження. Міс Полі відлягло; вона роздружилася, як людина, що ступила на тверду землю після ходіння по щойно застиглій вулканічній лаві. Розпашілі продавці, що обслуговували По-ліанну і її тітоньку, мали цілу торбу жартів про дівчинку, аби до кінця тижня розважати друзів. Поліанна випромінювала навколо себе усмішки та сердечну любов, бо як пояснила вона одному продавцеві: «Це так чудово — купувати новенький одяг, тоді як раніше ви не мали нічого, крім місіонерських пожертв та Жіночої допомоги, одяг, який не треба ні підшивати, ні відпускати».
На ходіння по крамницях пішла решта дня. Потім на Поліанну чекала вечеря, приємна розмова в садку зі старим Томом та з Ненсі, яка встигла перемити посуд на приступцях, що вели у двір, — на цей час тітонька Полі пішла до сусідки.
Старий Том розповів Поліанні багато цікавого про її маму, і дівчинка була достоту щаслива від цього. А Ненсі переповіла про маленьку ферму Корнер за шість миль звідси, де жила її матінка та любі братик і сестрички. Вона пообіцяла Поліанні, якщо міс Полі дозволить, колись повезти її в гостину.
— У них чудові імена, вам вони сподобаються, — зітхнула Ненсі. — їх звуть Алджернон, Флора-бел і Естел. А я... Я ненавиджу ім'я Ненсі, — зітхнула вона.
— Як ви можете таке казати, це ж ваше ім'я? — здивувалася Поліанна.
— Але воно не таке гарне, як інші. Розумієте, я була першою дитиною в родині, і мама тоді ще не читала романів, де вона знаходила гарні імена.
— А мені подобається «Ненсі», бо це ви, — проголосила Поліанна.
— Гм. Але мені здається, ви любили б мене не менше, якби я звалася Кларісою Мейбл, — відказала Ненсі. — А мені було б набагато приємніше, оскільки я страшенно люблю це ім'я.
Поліанна зайшлася сміхом:
— Принаймні ви повинні радіти, що не Гіфзіпа.
— Гіфзіпа?
— Так, це ім'я місіс Байт. Чоловік звертається до неї Гіп, і це її дратує. Каже, що коли вона чує Гіп-Гіп, їй здається, що наступної миті пролунає: «Ура!» А вона не хоче, аби їй уракали.
Похмуре обличчя Ненсі розпливлося в широкій усмішці.
— Хай тобі всячина! Тепер, коли чутиму «Ненсі», згадуватиму про «Гіп-Гіп» і сміятимуся. Що ж, я рада... — вона урвала і вражено втупилася в По-ліанну. — А скажіть-но, міс Поліанно, ви навмисно граєтеся зі мною у вашу гру, аби я раділа, що не мене звуть Гіфзіпа?
Поліанна насупилася, а тоді засміялася:
— Атож, Ненсі. Але я не навмисне. Я гралася, але це вийшло несамохіть. Розумієте, граючись, призвичаюєшся знаходити щось, з чого можна порадіти. І справді, здебільшого є чого радіти, якщо наполегливо шукаєш причіпку.
— М-можливо, — з недовірою припустила Ненсі.
Пів на дев'яту Поліанна поклалася до ліжка. Сітки ще не привезли, і її задушна кімнатчина нагадувала грубку. Поліанна з жадобою дивилась на щільно зачинені вікна, але відчинити їх не наважилася. Вона роздяглася, охайно склала одяг, помолилася, задула свічку і вляглася в ліжечко.
Бозна-скільки вона пролежала без сну в гарячій постелі з заплющеними очима, перекидаючися з боку на бік. їй здалося, що минуло кілька годин, перш ніж вона підвелася з ліжка, підійшла до дверей і прочинила їх.
На горищі стояла оксамитова чорнота, і тільки місяць проклав срібну стежку на підлозі — від східного слухового вікна. Рішуче зневажаючи страхоту темряви ліворуч і праворуч, Поліанна зробила швидкий вдих і почапала по срібній стежці до вікна.
Вона чомусь сподівалася, що хоч на цьому вікні будуть сітки, та ба! Натомість там був казково гарний широкий світ і, як вона знала, м'яке свіже повітря, якого так прагли розпашілі щічки та руки.
Поліанна підійшла ближче і почала вдивлятися в широчінь. І тут вона побачила неподалік під вікном бляшаний широкий дах солярію тітоньки Полі понад входом до будинку. Це видовище виповнило її бажанням: ото б зараз туди потрапити!
Вона боязко озирнулась. Десь там лишилася розпечена кімнатчина зі ще розпеченішим ліжком. Але її вже відокремлювала від того страшна чорна пустка, крізь яку можна пройти лише напомацки, витягнувши руки... натомість попереду — дах солярію з місячним світлом і прохолодним, м'яким нічним повітрям.
Якби ж то її ліжечко стояло тут! Люди ж іноді сплять на вулиці. Ось, наприклад, Джоуль Гартлі з її рідного містечка хворів на сухоти й змушений був спати надворі.
Поліанна раптом пригадала, що недалеко від цього вікна вона бачила низку довгих білих мішків, що висіли на цвяхах. Ненсі казала, що в них улітку провітрювали зимовий одяг. Наївшись дрижаків, Поліанна допнулася туди, вибрала один гарний натовчений м'який мішок (у ньому була котикова шуба міс Полі), що мав правити за матрац, другий — тонший — вона склала як подушку, а третій — ніби напівпорожній — видався їй схожим на ковдру. Спорядившись таким чином, втішена Поліанна повернулася до осяяного місяцем вікна, підняла раму, спустила мішки на дах, потім спустилася сама і обережно зачинила за собою вікно, — Поліанна не забула про мух із неймовірними лапками, на яких вони переносять всіляке страхіття.
Яка приємна тут прохолода! Поліанна аж вистрибом пішла по даху, вдихаючи на повні груди свіже повітря. Їй так подобався ляск бляхи під ногами. Аж вона два-три рази пройшлася із кінця в кінець — так любо відчувати просторінь після розжареної кімнатчини; дах широкий, плоский — не впадеш. Нарешті вдоволено зітхнула та згорнулася коточком на матраці з котикової шуби, підмостила під голову другий мішок, вкрилася третім, наче ковдрою, і налаштувалася спати.
«Я така рада, що сіток від комах іще не привезли, — бурмотіла вона, блимаючи на зорі, — інакше я ніколи не мала б цього».
Тим часом у кімнаті поруч із солярієм бліда і перепуджена міс Полі мерщій одягала халат і пантофлі.
Хвилинку тому вона тремким голосом телефонувала Тімоті:
— Мерщій сюди — і ти, і твій батько. Захопіть ліхтарі. Хтось є на даху солярію. Мабуть, видряпався по трельяжу для троянд, тепер може вдертися в дім через східне вікно на горищі. Я зсередини горище зачинила, але не баріться!