Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

ДО ПИТАННЯ ПРО ОБОВ'ЯЗОК

Наступного дня Поліанна прокинулася біля сьомої години. Вікна кімнати виходили на південь і на захід, тому сонця вона ще не бачила. Але вона бачила тьмяну блакить ранкового неба і знала, що день обіцяє бути пречудовим.
У кімнатчині тепер було прохолодніше, ніж напередодні, і з вікна віяло м'якою свіжістю. За вікном весело щебетали птахи, й Поліанна кинулася до вікна поговорити з ними. І тут вона побачила свою тітоньку, що схилилася біля трояндових кущів. Поліанна мерщій вбралася, аби приєднатися до неї.
Вона стрімголов побігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі коридор, ще один проліт сходів і, голосно грюкнувши дверима з сіткою від комах, довкола будинку — до садка.
Тітонька Полі з дідусем саме схилились над трояндовим кущем, коли Поліанна, не тямлячи себе від щастя, кинулася їй на шию.
— Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, якби ви знали, яка я рада, що живу на цьому світі такого ранку!
— Поліанно! — рішуче запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли дев'яносто фунтів, що повисли в неї на шиї. — Ти завжди так вітаєшся зранку?
Поліанна відпустила руки й почала навшпиньки пританцьовувати.
— Звичайно, ні, тітонько Полі, однак, коли я дуже люблю когось, я не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, що ви ж не хтось там із Жіночої допомоги, а моя справжня рідна тітонька. І ви виглядали так гарно, що я кинулася вниз, щоб обійняти вас.
Похилений дідусь раптом відвернувся. Міс Полі спробувала нахмурити брови, але цього разу їй це вдалося гірше.
— Поліанно, ти... Я... Томасе, на сьогодні досить, ти все зрозумів, що я сказала тобі про троянди? — промовила вона стримано. Тоді повернулась і швидко пішла геть.
— А ви завжди працювали у цьому садку, містере...? — поцікавилася Поліанна.
Дід повернувся. Губи йому тремтіли, а очі туманилися, наче від сліз.
— Так, міс. Я старий Том, садівник, — підказав він. Старий ніжно подивився на дівчинку, і його тремтяча рука несміливо простяглася до маленької русявої голівки. — Ви дуже схожі на свою маму, маленька міс. Я знав її ще з тих пір, коли вона була менша від вас. Я вже тоді працював тут садівником.
Поліанні від хвилювання перехопило подих.
— Ви тут працювали? І ви знали маму звідтоді, коли вона була маленьким янголятком і ще не була на небесах? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, — і Поліанна всілася перед старим на землю просто посеред стежинки.
Але з будинку почувся дзвінок. За мить з кухонних дверей вилетіла Ненсі і кинулася до Поліанни.
— Міс Поліанно, дзвінок означає час сніданку. Вона підняла дівчинку й потягла до будинку, засапано пояснюючи на ходу:
— В інший час дзвінок сповіщає про обід і вечерю. Але завжди він означає одне: де б ви не були, повинні облишити все й мерщій бігти до столу. Якщо ви цього не усвідомите, нам щоразу доведеться шукати якогось приводу, з якого можна порадіти, — мовивши це, Ненсі проштовхнула Поліанну в двері, як неслухняне курча в курник.
Перші п'ять хвилин сніданку минули в цілковитій тиші. Раптом міс Полі з відразою помітила дві мухи, що спокійнісінько кружляли над столом.
— Ненсі, звідкіля тут з'явилися мухи? — суворо запитала вона.
— Не знаю, мем. У мене на кухні немає жодної. Ненсі була настільки схвильована пригодою, яка
сталася напередодні, що зовсім не звернула уваги на підняті віконниці в кімнаті Поліанни.
— Напевне, це мої мухи, тітонько Полі, — люб'язно пояснила Поліанна. — Сьогодні вранці в мене в кімнаті їх було напрочуд багато.
Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими млинцями, які вона саме збиралася подавати до столу.
— Твої мухи? — витріщилася на небогу міс Полі. — Що ти маєш на увазі? Звідкіля вони з'явилися?
— Звичайно, знадвору, тітонько, залетіли через вікна. Я сама бачила.
— Ти сама це бачила? Ти хочеш сказати, що підняла вікна, хоча на них іще немає захисних сіток від комах?
— Ай справді, тітонько Полі, сіток не було.
Ненсі знову зайшла до кімнати, тримаючи в руках тацю з млинцями. Їїї обличчя було напруженим і дуже червоним.
— Ненсі, — різко наказала їй господиня, —постав млинці на стіл, піднімися в кімнату міс Поліанни й позачиняй усі вікна. І двері також. Коли впораєшся на кухні, візьми мухобійку і пройдися по всіх кімнатах. Щоб не лишилося жодної мухи. — А тоді звернулася до небоги:
с42

— Поліанно, я замовила захисні сітки від комах на твої вікна. Я пам'ятала, що мусила це зробити. А ось ти геть забула про свій обов'язок.
— Мій обов'язок? — Поліанна від здивування широко відкрила очі.
— Звичайно, я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, що твій обов'язок — тримати вікна зачиненими, доки не привезуть ті сітки. Мухи, Поліанно, не лише брудні й набридливі, вони надзвичайно небезпечні для здоров'я. Після сніданку я дам тобі брошурку про це, аби ти прочитала.
— Прочитала? Ой, дякую, тітонько Полі. Я так люблю читати.
Міс Полі голосно вдихнула і міцно стисла губи. Поглянувши на її суворе обличчя, Поліанна й собі насупилася.
— Мені справді прикро, що я забула про свій обов'язок, тітонько Полі, — несміливо вибачилася вона. — Я більше не буду відчиняти вікна.
Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала звідти тоненьку брошурку і повернулася до небоги.
— Ось тут прочитаєш, Поліанно. Я попрошу тебе піти до кімнати й прочитати її. Я піднімуся за півгодини, і ми передивимося твої речі.
Поліанна, дивлячись на зображення збільшеної в багато разів голови мухи, весело вигукнула:
— Дякую, тітонько Полі! — і вискочила з кімнати, грюкнувши за собою дверима.
Міс Полі спохмурніла, завагалась, а тоді велично перетнула кімнату і відчинила двері. Але Поліанна вже зникла з поля зору — подріботіла по сходах на горище.
За півгодини міс Полі з виразом загостреного почуття обов'язку, що відбивався в кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Поліанна зустріла її вибухом непідробного захоплення.
— Ой, тітонько Полі, я ніколи в житті не читала нічого більш цікавого і захоплюючого. Я така рада, що ви дали мені почитати цю книжечку. ї в думці не покладала, що мухи на лапках переносять стільки всього, і...
— Досить, — велично зупинила її міс Полі. — Поліанно, принеси мені весь свій одяг, я хочу його передивитися. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.
Не дуже охоче Поліанна відклала брошурку й підійшла до шафи.
— Я боюся, ви можете подумати, ніби це найгірше, що було в Жіночої допомоги, бо навіть вони сказали, що то лахміття, — сумно зітхнула дівчинка. — Але у двох-трьох останніх місіонерських пожертвах був одяг лише для хлопчиків та людей похилого віку, тому... А ви коли-небудь отримували місіонерські пожертви, тітонько Полі?
Шокована міс Полі глянула на дівчинку з таким гнівом, що та поспішила виправитися:
— Ой, звичайно ні, тітонько Полі! — квапливо вигукнула вона й зашарілась. — Я й забула, багатіям таке не потрібне. Розумієте, я іноді забуваю, що ви багаті... ну тут, у моїй кімнатчині.
Міс Полі невдоволено викривила губи, але промовчала. Поліанна не помітила, яке враження справили її слова на тітоньку, і спокійно вела далі:
— Я хочу сказати, що ніколи на можна передбачити, що отримаєш із місіонерської пожертви. Там можна знайти що завгодно, тільки не те, що тобі потрібно. Навіть, коли наперед знаєш, що шкода праці. Через ці пожертви мені
іноді так важко бувало грати в нашу гру з моїм татком, і..., — Поліанна запнулася, згадавши, що тітка заборонила говорити про батька. Вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє вбоге вбрання.
— Ці речі зовсім негарні, — затиналася Поліанна. — Взагалі-то, вони мали б бути чорними, аби не той червоний килимок для церкви. Але це все, що у мене є.
Міс Полі кінчиками пальців перегорнула купу одягу і дійшла висновку, що все це анітрохи не пасує її небозі. Потім її увага перенеслася на полатану білизну в шухлядах комода.
— Усе найкраще — на мені, — занепокоєно зізналася Поліанна. — Жіноча допомога купила мені один повний комплект в уцінених товарах. Місіс Джонс — президент товариства — сказала, що вони зобов'язані придбати це для мене, навіть якщо до кінця своїх днів їм доведеться ходити голими проходами, без килима. Але то таке. Містера Байта дратує шум. Дружина каже, що він нервовий... але ж він і грошовитий. Гадають, що він трусне калиткою на килим... з огляду на свої нерви. На мою думку, йому слід радіти з того, що, крім хворих нервів, він має достатньо грошей. Ви згодні?
Міс Полі не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано повернулася до дівчинки.
— Ти ходила до школи, Поліанно?
— Так, тітонько Полі. А окрім того, тат... я хотіла сказати, що крім того, я трошки навчалася вдома.
Міс Полі спохмурніла.
— Чудово. Восени ти ходитимеш у місцеву школу. Містер Гол, директор, визначить, до якого класу тебе записати. А поки що ти щодня читатимеш мені уголос по півгодини.
— Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я із задоволенням почитаю про себе... щиро, тітонько Полі. І мені не треба буде радіти, бо я набагато більше люблю читати про себе, особливо якщо є довгі слова.
— Я у цьому не сумніваюсь, — похмуро зупинила її міс Полі. — Ти навчалася музиці?
— Небагато. Я люблю слухати інших, а моє виконання мені не до вподоби. Я трішки вчилася грати на піаніно. Мене вчила міс Ґрей, що грає в церкві. Але, може, краще не треба, тітонько Полі? їй-їй.
— Це я розумію, — підсумувала міс Полі, трохи звівши брови. — І все ж я вважаю своїм обов'язком, щоб тебе як слід навчили хоча б основам музики. Ти шила?
— Так, мем, — зітхнула Поліанна. — Жіноча допомога навчала мене. Але це було жахливо. Справа в тому, що місіс Джонс зовсім інакше тримала голку, коли робила петлі; місіс Байт вважала, що перед підрублюванням треба навчитися робити строчку (чи навпаки, я уже не пам'ятаю); місіс Гарріман казала, що за латки взагалі братися не треба.
— Ну, тепер таких складнощів у тебе більше не буде. Я, звичайно, сама вчитиму тебе шити. Гадаю, готувати ти теж не вмієш?
Поліанна раптом розсміялася:
— Вони саме розпочали вчити мене цього літа, але далеко воно не пішло. Вони більше сперечалися про це, ніж навіть про шиття. Вони збиралися спочатку навчити мене пекти хліб, але кожна пропонувала свій рецепт, і тому під час одних посиденьок за шиттям вони вирішили вчити мене по черзі — щодня до обіду і кожна на своїй кухні. Я встигла навчитися лише готувати шоколадну помадку та фіґовий кекс. А потім усе скінчилося... — голос Поліанні урвався.
— Шоколадна помадка і фіговий кекс, отак! — осудливо сказала міс Полі. — Сподіваюся, ми це швидко виправимо. — Вона на мить замислилася, а тоді поволі повела далі: — Щоранку о дев'ятій ти мені читатимеш уголос протягом півгодини. До цього часу ти маєш прибрати у цій кімнаті. У середу та суботу до обіду — від пів на десяту — ти вчитимеш-ся в Ненсі готувати на кухні. В інші дні вранці я вчитиму тебе шити. Після обіду в тебе залишиться час на уроки музики. Я сьогодні ж домовлюся про це із викладачем, — рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.
— Але ж, тітонько Полі. — злякано вигукнула Поліанна. — Коли ж я житиму?
— Житимеш? Що ти маєш на увазі? Хіба це не життя?
— Звичайно, під час усіх занять, тітонько Полі, я зможу дихати, але це ще не означає, що я житиму. Людина спить і дихає, але ж не живе. Для мене «жити» означає робити те, що хочеш: гратися надворі, читати книжки (звичайно ж, про себе), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку, з Ненсі, роздивлятися людей, і будинки, і ще тисячі інших дивовижних речей на цих прекрасних вулицях, якими я проїжджала вчора. Ось що я називаю жити, тітонько Полі. А просто дихати -ще не означає жити.
Міс Полі роздратовано підняла голову.
— Поліанно, ти просто неймовірна дитина! Звичайно ж, ти матимеш відповідний час для ігор. Але, на мою думку, якщо я готова виконати свій обов'язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти теж повинна докласти зусиль, щоб мої старання не були марними.
Поліанна була збентежена:
— Тітонько Полі, як ви могли подумати, що я можу бути такою невдячною до вас. Я ж вас люблю. Ви ж не хтось там із Жіночої допомоги. Ви — моя тітонька!
— Дуже добре. Тож не змушуй мене сумніватися в цьому, — промовила міс Полі і повернулася до дверей.
Вона вже спустилася на половину сходів, коли за спиною пролунав несміливий голос Поліанни:
— Тітонько Полі. Але ви не сказали, які з моїх речей ви хочете... комусь віддати.
Міс Полі стомлено зітхнула, але це зітхання долетіло до Поліанни.
— Так, я забула тобі про це сказати. Тімоті сьогодні пів на другу відвезе нас до міста. Усі ті речі не пасують моїй небозі. І я вважаю своїм обов'язком купити тобі все необхідне, щоб тобі не соромно було з'являтися на людях.
Цього разу не стримала зітхання Поліанна. Вона відчула, що майже ненавидить слово «обов'язок».
— Але, тітонько Полі, заради Бога, — благально промовила вона, — хіба немає іншої можливості бути щасливим, як тільки виконувати свої обов'язки?
— Що? — Міс Полі ошелешено глянула вгору. — Як ти смієш бути такою нахабою, — почервоніла вона від обурення й поквапилася сходами вниз.
У розпеченій кімнатчині на горищі Поліанна опустилася на стілець. Подальше існування уявлялося їй безперервним виконанням обов'язку.
— Ну що я таке нахабне сказала? — зітхнула вона. — Я просто запитала, чи можна жити так, щоб просто радіти, а не лише виконувати свій обов'язок.
Кілька хвилин Поліанна сиділа мовчки, сумно споглядаючи залишену на ліжку купу одягу. Тоді поволі підвелася і почала складати речі назад.
— Як нема з чого порадіти, — міркувала вона вголос. — Хіба що... можна буде порадіти, коли цей обов'язок буде виконано.
І дівчинка вибухнула сміхом.

Попередня
-= 6 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар