Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

ЛІКАР ЧИЛТОН

Сіре муроване громаддя вже не злякало Поліан-ну, коли вона вдруге навідалася до містера Джона Пендлтона. Вікна були відчинені, старша жінка вивішувала білизну на задньому дворику. Під дашком стояв кабріолет лікаря Чилтона.
Як і перше, Поліанна попрямувала до бічних дверей. Цього разу вона подзвонила, бо пальці тепер не судомило після тривалого затискання ключа.
Знайомий песик крутився на східцях, вітаючи дівчинку, але довелося почекати, доки жінка, що розвішувала білизну, відчинила двері.
— Перепрошую, я принесла холодець із телячої ніжки для містера Пендлтона, — всміхнулася до неї Поліанна.
— Дякую, — відповіла жінка, забираючи з рук Поліанни кошик із холодцем. — Що передати, від кого це? Це холодець із телячої ніжки?
Саме тоді у коридорі з'явився лікар. Почувши слова жінки і помітивши розчарування на обличчі Поліанни, він втрутився:
— О, холодець із телячої ніжки? — привітно поцікавився він. — Це просто чудово! А ви не хотіли б провідати нашого пацієнта?
— Звичайно, сер, — промінилася Поліанна. Жінка вловила погляд лікаря і відразу повела дівчинку коридором, хоча й не приховувала свого здивування.
Молодий чоловік (дипломований санітар з найближчого міста), помітивши з-за спини лікаря дівчинку, стурбовано вигукнув:
— Але, лікарю, хіба містер Пендлтон не наказав нікого до нього не впускати?
— Звичайно, — незворушно кивнув лікар, — але сьогодні я змінив цей наказ. Я ризикну, — і ще грайливо додав: — Хтозна, але ця маленька дівчинка діє на хворих краще за шестиквартову пляшку тонізуючих ліків. І тільки вона здатна розвіяти кепський настрій містера Пендлтона. Ось чому я пропустив її.
— А хто вона?
На мить лікар поринув у свої думки.
— Це небога однієї відомої особи. Звати її Поліанна Вітьєр. Я... я особисто ще не мав приємної нагоди ближче познайомитися з цією юною леді, на відміну від більшості моїх пацієнтів.
Санітар усміхнувся.
— Справді? І які ж особливі складники чудодійних... чи зміцнюючих ліків?
Лікар похитав головою.
— Я не знаю. Але найшвидше це те, що її завжди переповнює непереборне почуття радості: з приводу усього, що сталося чи може статися. У кожному разі, мені постійно переповідають її дивні виступи, і, наскільки я розумію, основне в них — це те, що ми всі повинні радіти. Ось і весь секрет, — додав він загадково, виходячи на ґанок. — Ви знаєте, якби на це була моя воля, я виписував би її — і продавав би в аптеці, як я виписую пігулки. Хоча, ви знаєте, якщо таких, як вона, розведеться багато, ми з вами можемо лишитися без роботи. Нам доведеться торгувати стрічками чи піти в грабарі, щоб забезпечити себе, — засміявся він, беручи повіддя й сідаючи до кабріолета.
Тим часом згідно з розпорядженням лікаря По-ліанну вели до кімнати Джона Пендлтона.
Шлях її лежав через велику бібліотеку в кінці коридору, і, хоч ішли вони швидко, вона зауважила величезні зміни, які тут відбулися. Книжки здовж стін і малинові завіси були ті самі, але зникло сміття на підлозі, прибрано на столі і нема ні цяти пилу. Одні таємничі двері були відчинені, й саме туди вела покоївка. За хвилину Поліанна опинилася в розкішно вмебльованій спальні, а служниця перелякано пояснювала:
— Ось, сер, ця дівчинка ... з холодцем. Лікар... наказав мені провести її.
Поліанна лишилася сам на сам зі страшенно сердитим чоловіком, що лежав горілиць на ліжку.
— Слухайте, я ж просив... — пролунав сердитий голос. — А, це ти, — обірвав він неоковирно, коли Поліанна підійшла ближче до ліжка.
— Так, сер, — всміхнулася Поліанна. — Ой, я така рада, що мене пропустили! Ви знаєте, спочатку пані прийняла мій холодець, і я боялася, що зовсім не побачу вас. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, він зробив чудово?
Губи чоловіка мимоволі розтяглися в усмішку. Він тільки й сказав: «Угу!».
— Ось, а я вам принесла холодець з телячої ніжки, — вела далі Поліанна. — Сподіваюся, вам смакуватиме, — вишукано завершила вона.
— Ніколи не їв його, — мимовільної усмішки як і не було, і чоловік спохмурнів.
На обличчі Поліанни промайнуло розчарування, але воно зникло, щойно вона поставила миску з холодцем.
— Справді? Але якщо ви ніколи не їли, то не можете знати, подобається він вам чи ні, адже так? Тому я можу порадіти, що ви не куштували. Адже, якби ви...
— Гаразд, досить. Поки що я знаю одне: я змушений лежати тут горілиць і приречений лежати тут аж до самого Страшного суду.
Поліанна вражено подивилася на нього:
— Ой, ні! Я не думаю, що аж до Страшного суду, коли засурмить янгол Гавриїл, хіба що це станеться раніше, ніж ми думаємо. Я знаю, що в Біблії написано, буцім він може відбутися раніше, ніж ми гадаємо, хоча я в це не вірю... ні, звичайно, я вірю в Біблію, але мені здається, що Страшний суд настане все ж не завтра і не післязавтра, тому...
Джон Пендлтон раптом розреготався, ще й голосно. Санітар, що нагодився під ту пору, почув сміх і тишком-нишком позадкував. Він нагадував кухаря, який зазирнув до пічки і одразу ж закрив її, щоб пиріг, не дай Боже, не осів на холодному повітрі.
— Тобі не здається, що ти заплуталася? — запитав Поліанну Джон Пендлтон.
Дівчинка теж розсміялася.
— Можливо. Я хочу сказати, що ноги не залишаються, тобто зламаними не залишаються... хіба що у таких інвалідів, як у місіс Сноу. Тому й ви не лежатимете до Страшного суду. Мені здається, вам можна з цього порадіти.
— Авжеж, зараз... — понуро відповів чоловік.
— І зламали ж лише одну. Можете радіти, що не дві, — розпалювалася Поліанна.
— Звичайно! Таке щастя, — пирхнув чоловік, піднявши брови. — 3 цього погляду я міг би радіти, що я не сороканіжка і не переламав усі сорок ніг.
Поліанна захихотіла.
— А ви знаєте, це ще краще, — зраділа вона. — Я знаю, як виглядає сороканіжка; у неї сила-силен-на ніжок. І ви можете порадіти...
— Ну, звісно, — різко обірвав її чоловік, а в голосі зазвучала давня гіркота, — ти ще скажи, що я повинен радіти з того, що витворяють навколо мене санітар, лікар і ця нестерпна жінка на кухні.
— Звичайно, сер. Уявіть собі, як би вам було важко, якби їх не було поряд?
— Ну... я? — спитав він різко.
— Я кажу, що вам було б важко, якби цих людей не було поряд... адже вам треба лежати!
— Оце ж і дратує мене понад усе, — гарячкував чоловік. — Саме це лежання. А ти ще хочеш, аби я радів цій дурепі, яка перевернула мій дім догори дригом і називає це «порядкуванням», чоловіку, який сприяє їй в усьому й називає це «доглядом», лікареві, який під'юджує їх обох... і уся ця зграя хоче, аби я їм платив, ще й платив добре!
Поліанна співчутливо подивилася на хворого.
— Атож. Це вельми прикро — ото все про гроші, коли вам увесь час доводилося заощаджувати.
— Коли... що?
— Заощаджувати, харчуючись виключно бобами та рибними тюфтелями. А ви справді любите боби? Чи усе-таки індичка краще, хоча й по 60 центів за порцію?
— Послухай, дитино, про що ти кажеш? Поліанна розпромінилася.
— Про ваші гроші... ви собі в усьому відмовляли і заощаджували гроші для поган. Я знаю про все. Тому я й вирішила, містере Пендлтон, що ви видаєтеся сердитим тільки зовні. Ненсі мені все розповіла.
Чоловік аж рота роззявив від здивування:
— Ненсі сказала тобі, що я збираю гроші для... Стривай, а хто така Ненсі?
— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Полі.
— В тітоньки Полі? Гаразд. А хто така тітонька Полі?
— Тітонька Полі — це міс Полі Гаррінгтон. Я живу в неї.
Чоловік наче здригнувся.
— Міс... Полі... Гаррінгтон! — видихнув він. — Ти живеш у неї?!
— Так. Я — її небога. Вона взяла мене на виховання, з почуття обов'язку перед моєю мамою, — затиналась Поліанна. — Вони були сестрами. А коли й татко пішов на небеса слідом за нею та моїми братиками і сестричками, й у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, тітонька Полі взяла мене до себе.
Чоловік не відповідав. Обличчя його на подушці було таке бліде, що Поліанна аж перелякалася. Вона нерішуче підвелася.
— Ну, мабуть, я піду вже, — почала вона. — Сподіваюся, вам сподобається холодець.
Несподівано чоловік повернув голову і розплющив очі. У їхній глибині була така туга, що й Поліанна її побачила і зчудувалась.
— Так ти — небога міс Полі Гаррінгтон? — ніжно перепитав він.
— Так, сер.
Темні очі чоловіка прикипіли до її обличчя, аж дівчинка відчула несподіване хвилювання і вибовкала:
— Ви, либонь... її знаєте?
Губи містера Пендлтона викривилися в дивній посмішці.
— О, так, я її знаю, — він завагався, а тоді продовжив з тією ж дивною посмішкою. — Але ж... ти не скажеш..., що це міс Полі Гаррінгтон прислала мені холодець? — повільно вимовив він.
Поліанна збентежилася.
— Ні, сер. Вона навпаки просила мене зробити все можливе, щоб ви нізащо не здогадалися, що цей холодець від неї. Але я...
— Я так і знав, — підсумував чоловік і відвернув голову.
Збентежена Поліанна позадкувала з кімнати. Під дашком вона побачила лікаря, що чекав у кабріолеті. На порозі стояв санітар.
— Ну, міс Поліанно, дозвольте мені відвезти вас додому, — всміхаючись, запропонував лікар. — Я вже рушав, але мені спало на думку дочекатися вас.
— Дякую, сер. Я дуже рада. Я так люблю кататися, — промінилася Поліанна, коли лікар простяг руку і допоміг їй сісти в кабріолет.
— Справді? — всміхнувся він, киваючи на прощання санітарові, — Ну, наскільки я можу судити, ти любиш багато чого, адже так? — запитав він, коли кабріолет швидко рушив.
Поліанна засміялася.
— Ну, не знаю. Можливо й так, — погодилася вона. — Я люблю майже все, що є справжнім життям. Звичайно, дещо я не надто люблю, як то шити, читати вголос і таке подібне. Але це не справжнє життя.
— Ні? А як же це можна назвати?
— Тітонька Полі називає це «уроками життя», — зітхнула і сумно усміхнулась Поліанна.
Тепер лікар якось дивно усміхнувся.
— Справді? Що ж, саме вона могла сказати й так.
— Авжеж, — відказала Поліанна. — Але я так не вважаю. Життю не можна навчатися — треба просто жити.
Лікар глибоко зітхнув.
— І все ж, я боюся, що декому з нас це потрібно, дівчинко моя, — промовив він і деякий час мовчав.
Поліанна крадькома позирала на нього, і їй мимоволі стало шкода його. Лікар був дуже сумний. Дівчинці так хотілося «щось зробити». І, либонь, тому Поліанна промовила сором'язливо:
— Лікарю Чилтон, мені здається, що у вас найкраща професія на землі, адже ви робите найрадіснішу справу.
Лікар вражено подивився на неї.
— Найрадіснішу? Я маю до діла з людськими стражданнями! — вигукнув він.
Поліанна кивнула.
— Я знаю, але ви ж допомагаєте — хіба не так? — і ви раді допомагати людям. Тому ви сповнені найбільшої радості!
Несподівано на очі лікареві набігли сльози. Лікар жив самотою: у нього не було дружини, а домівкою був двокімнатний офіс у пансіонаті. Він дуже любив свій фах. І зараз, дивлячись у сяючі очі Поліанни, він відчув, як чиясь рука з любов'ю лягла на його голову, благословляючи. І він знав, що відтак ні важка праця, ні безсонні ночі не змусять його забути цей захват, що прилинув до нього з очей Поліанни.
— Нехай Бог благословить тебе, дівчинко, — зворушено сказав він. І потім з відкритою усмішкою, яку знали й любили його пацієнти, додав:
— Гадаю, ковток цих зміцнюючих ліків, потрібний не лише пацієнтам, а й лікареві!
Його слова вразили Поліанну... доки бурундук, що перебігав дорогу, не відволік її від думок.
Лікар висадив Поліанну біля дверей дому, всміхнувся Ненсі, що підмітала ґанок, і швидко поїхав геть.
— Я так гарно проїхалася з лікарем, — похвалилася Поліанна, ідучи сходами. — Він милий, Ненсі.
— Справді?
— Так. І я йому сказала, що в нього найрадісніша в світі професія.
— Що? Приймати хворих або тих, які гадають, що хворі? Нівроку радість, — Ненсі не приховувала свого скепсису.
Поліанна весело розсміялася.
— Так. Лікар сказав те саме. Але навіть тут можна радіти. Здогадайтесь!
Ненсі напружено замислилася. Вона потрошку привчилася бавитися в цю «гру в радість», ще й, здавалося, робила певні успіхи. Вона отримувала задоволення, знаходячи правильну відповідь на «голово-крутки», які вона називала запитання дівчинки.
— Знаю! — пирснула Ненсі. — Це протилежне до того, що ви радили місіс Сноу.
— Протилежне? — перепитала спантеличена Поліанна.
— Так. Ви ж їй сказали, що вона може радіти з того, що інші люди не такі, як вона, — ну, не настільки безнадійно хворі.
— Так, — кивнула Поліанна.
— Ну ось, і лікар повинен радіти, що він не хворий, як його пацієнти, — переможно виголосила Ненсі.
Тепер Поліанна замислилася.
— Ну, т-так, — визнала вона. — Можна й так, але я сказала лікарю зовсім інше. Щось мені не подобається в тому, що ви сказали. Розумієте, лікар не може радіти з того, що хтось хворий. Ой, Ненсі, все-таки ви іноді дуже дивно граєте в цю гру, — зітхнула вона, входячи до будинку.
У вітальні вона побачила міс Полі.
— Що це за чоловік щойно від'їхав від нашого двору? — різкувато запитала вона.
— Як, тітонько Полі, хіба ви не знаєте лікаря Чилтона?
— Лікар Чилтон? Це був він? Що він тут робив?
— Він підвіз'мене додому. А ще я передала холодець містеру Пендлтону...
Міс Полі швидко підвела голову.
— Він же не подумав, що це я послала холодець?
— Ні, тітонько Полі, я сказала йому, що ви не посилали холодець.
Міс Полі раптом спекла рака.
— Ти сказала йому, що я не посилала?!! Поліанна, почувши нагану, щиро здивувалася.
— Але ж, тітонько Полі, ви так сказали! Міс Полі зітхнула.
— Я сказала тобі, Поліанно, що це не я посилаю холодець, і просила тебе зробити усе можливе, щоб містер Пендлтон не здогадався, від кого він. Але я зовсім не просила тебе казати, що я не посилала холодець, — з серцем промовила міс Полі і відвернулася.
— Боже! Це ж одне й те саме, — зітхнула Поліанна, вішаючи капелюшок на спеціальний гачок, на який міс Полі казала завжди його вішати.

Попередня
-= 15 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар