Слава ЗСУ!

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА І МЕРЕЖИВНА ШАЛЯ

Дощового дня, через тиждень після відвідин Поліанною містера Пендлтона, Тімоті повіз ополудні міс Полі на чергове засідання Жіночої допомоги. Коли о третій годині вона повернулась додому, щоки її розпашіли і грали рум'янцем, а вологий вітер розкуйовдив коси, де шпильки погано тримались.
Поліанна досі не бачила свою тітоньку такою.
— Ой-ой-ой, тітонько Полі, і у вас вони є! — захоплено вигукувала вона, кружляючи навколо тітоньки, щойно леді зайшла до вітальні.
— Що є, неможлива дитино? Поліанна й далі кружляла навколо тітки.
— А я навіть не здогадувалася, що у вас вони є! Ну, як ви можете мати таку красу і ховати її?! А в мене вони можуть бути... перш ніж я потраплю на небо? — кричала вона, смикаючи прямі пасемця над вухами. — Хоча вони все одно не будуть чорними, як у вас. І як ви можете ховати таку красу!
— Поліанно, заради Бога, що це все означає? — запитувала міс Полі, хутко знімаючи капелюшок і поправляючи скуйовджену зачіску.
— Ні-ні, не треба, тітонько Полі! — розпачливо вигукнула Поліанна. — Не розпростуйте. Я ж саме їх мала на увазі: прекрасні чорні кучерики. Якби ви знали, як вони вам до лиця!
— Дурниця. А чом це ти подалася до Жіночої допомоги з усім цим безглуздям про хлопчика-жеб-рака?
— Ніякі це не дурниці! — наполягала на своєму Поліанна, маючи на увазі лише першу частину зауваг тітоньки. — Ви навіть не уявляєте, як вам личить така зачіска! А хочете, я зачешу вас, як місіс Сноу? І квітку прилаштую. Мені так хочеться подивитися на вас такою. Ви були б набагато гарніші за неї!
— Поліанно, — міс Полі говорила тим гостріше, що слова небоги змусили її серце затріпотіти від радості. Досі ніхто не звертав уваги на її вигляд та зачіску. Хто досі волів бачити її «гарною»? — Поліанно, ти не відповіла на моє запитання. Чом ти пішла до Жіночої допомоги з усім цим безглуздям?
— Авжеж, я знаю. Але я зрозуміла, що це безглуздя, тільки тоді, коли побачила, що вони своїм звітом опікуються більше, ніж Джимом. І тоді я написала про нього своїй Жіночій допомозі, бо він від них перебуває достатньо далеко і може стати індійським хлопчиком для них, як я стала для вас маленькою індійською дівчинкою. А ви дозволите зробити вам зачіску?
Міс Полі взялася за горло руками: знову поверталося давнє відчуття безпорадності.
— Але, Поліанно, коли пані мені розповідала про те, з чим ти до них прийшла, я ладна була крізь землю провалитися.
Поліанна почала навшпиньки пританцьовувати.
— Ви не сказали! Ви не сказали, що не можна вам зробити зачіску, — переможно вигукнула вона. — Це так само, як із холодцем для містера Пендлтона, який ви не посилали, але не хотіли, щоб я сказала, що ви не посилали, ге? Стійте там. Я лишень візьму гребінець.
— Але Поліанно, Поліанно, — докоряла тітонька, квапливо йдучи з кімнати й піднімаючись за нею сходами нагору.
— Ой, ви теж вирішили піднятися нагору, — зраділа Поліанна. — Ви знаєте, так буде навіть краще. Гребінець у мене. Зараз ви в мене будете просто красунею. Ось так, сідайте, будь ласка, сюди. Ви знаєте, я така рада, що ви дозволили мені зробити вам зачіску.
— Але, Поліанно, я...
Міс Полі так і не договорила. Вона не зчулася, як сиділа на дзиґлику перед туалетним столиком, а її волосся біля вух слухалося десятьох вправних і делікатних пальчиків.
— Боже, яке у вас чудове волосся, — туркотіла Поліанна. — Воно навіть густіше, ніж у місіс Сноу. Але вам і треба більше, бо ви здорові й буваєте на людях, де всі вас бачать. Ой! Мені здається, усі зрадіють, коли побачать вашу зачіску... ще й здивуються, бо ви все так довго приховували. Ой, тітонько Полі, ви в мене будете такою красунею, що всі задивлятимуться на вас!
— Поліанно, — прорвався з-під завіси волосся здавлений приголомшений голос. — Я... я не розумію, чому дозволяю тобі робити ці глупства.
— Ну чому, тітонько Полі, ви зрадієте, коли всі задивлятимуться на вас. Хіба вам не приємно дивитися на гарні речі? А стаю щасливішою, коли бачу гарних людей, бо, коли бачу негарних, мені стає їх дуже шкода.
— Але... але...
— А ще я полюбляю робити зачіски, — задоволено приказувала Поліанна. — Я причісувала багатьох жінок з нашої Жіночої допомоги, але ніхто з них не мав такого чудового волосся, як у вас. Хіба що місіс Байт. Одного разу вона була просто кралею, коли я чепурила її в... Ой, тітонько Полі, я щось придумала! Але я вам нічого не скажу, хай це буде поки що таємницею? Ну от, зачіска майже готова, а зараз я за хвильку повернуся. Тільки ви повинні, повинні, повинні пообіцяти мені, що ви не зрушите з місця і не дивитиметесь у люстерко, доки я не повернуся. Тримайтесь! — кинула вона з порога кімнати.
Уголос міс Полі не сказала нічого. Про себе вона уже вирішила, що, як тільки в неї буде змога, вона одразу ж ліквідує цей безглуздий витвір пальців її небоги і знову зачеше волосся гладенько, як і належить. А щодо люстерка, то їй бай...
І тут ненароком міс Полі мигцем побачила себе в свічаді туалетного столика. І від побаченого вона вся спалахнула... і було від чого.
Вона побачила обличчя — не юне, це правда, — але воно світилося збентеженням і здивуванням. Очі блискали. Темне і все ще вологе волосся спадало м'якими хвилями на чоло і плавними лініями вигиналося над вухами, а де-не-де виднілися ніжні кучерики.
Вражена міс Полі настільки захопилася своїм відбиттям у свічаді, аж геть забула, що вона хвилину тому збиралася переробити зачіску, аж почула, як Поліанна повернулась до кімнати. Вона не встигла й поворухнутись, як Поліанна зав'язала їй очі.
Поліанно, Поліанно, що ти замислила? — вигукнула вона.
Дівчинка захихотіла.
— Я просто хочу, тітонько Полі, щоб ви не підгледіли раніше, ніж я закінчу роботу, а тому й зав'язала вам очі хусточкою. Ні-ні, сидіть, будь ласка. Ще хвилинка, і я вам покажу.
— Поліанно, припини, — почала було міс Полі, намагаючись навпомацки підвестися, — зніми це негайно. Ти... дитино, дитино! Що це ти робиш! — видихнула вона, відчувши, як щось м'яке отулило їй плечі.
Поліанна тільки захихотіла, звеселяючись. Тремкими пальцями вона укладала на плечі тітки пухнасті складки чудової мереживної шалі, трішки пожовклої від довгого зберігання і пропахлої лавандою. Поліанна знайшла її тиждень тому, коли допомагала Ненсі порядкувати на горищі, а зараз згадала про неї й подумала, чому б не вистроїти міс Полі так, як місіс Байт із її містечка на Заході.
Закінчивши, Поліанна задоволено оглянула свою роботу, але помітила, що бракує останнього доторку. Тому вона схопила тітоньку за руку і потягла її до солярію, де вона примітила пізню червону троянду на трельяжі, до якої легко можна було дотягтися.
— Поліанно, що ти виробляєш? Куди ти мене тягнеш? — протестувала міс Полі, марно намагаючись вивільнитися. — Поліанно, я не...
— Стривайте, це просто солярій! Ще мить — і ви готові! — захекалася Поліанна, тягнучись до троянди і встромлюючи її у м'яке волосся міс Полі над лівим вухом. — Готово! — тріумфально оголосила вона, розв'язуючи хусточку і відкидаючи її вбік. —
Ну, тітонько Полі, мені здається, ви будете раді з того, як я вас причепурила.
Якусь мить міс Полі не могла прийти до тями, вражено розглядаючись довкола. Тоді вона розпачливо зойкнула і кинулася до своєї кімнати. Поліан-на простежила лякливий погляд тітоньки і помітила крізь відчинене вікно солярію екіпаж, що звертав до будинку. Чоловіка, що тримав віжки, вона впізнала одразу.
На радощах вона вигулькнула з вікна:
— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон! Ви до мене? Я тут!
— Так, —поважно всміхнувся лікар. — Можна тебе попросити спуститися?
У спальні Поліанна побачила розпашілу жінку зі злими очима, котра висмикувала шпильки, якими була підколота мережана шаля.
— Поліанно, як ти могла, — простогнала жінка, — як ти могла вирядити мене так, а тоді ще й виставити напоказ?
Поліанна знітилася.
— Але ж вам це так до лиця, тітонько Полі, ви були кралею...
— Кралею! — осудливо кинула міс Полі, пожбуривши шалю і тремтячими пальцями руйнуючи зачіску.
— Ой, тітонько Полі, будь ласка, не робіть цього!
— Не робити? Залишити? Аякже! — і міс Полі, докладаючи зусиль, щільно пригладила всі кучерики.
— О Боже! Ви ж були такі гарні, — ледь не плакала Поліанна, дибаючи до дверей.
Унизу лікар чекав на неї у кабріолеті.
— Я приписав тебе своєму пацієнтові, і він загадав мені привезти приписані ліки, — повідомив лікар. — Ти поїдеш?
— Ви маєте на увазі... поїхати... до аптеки? — непевно перепитала Поліанна. — Я часто ходила до аптеки за дорученням Жіночої допомоги.
Лікар, всміхаючись, заперечно похитав головою.
— Не зовсім. Мене прислав містер Джон Пендл-тон. Він хоче побачитися з тобою сьогодні, якщо, звичайно, на те буде твоя ласка. Дощ якраз припинився, і я поїхав по тебе. Ну що, ти їдеш? Я обіцяю, що до шостої години ми повернемося.
— З величезним задоволенням, — зраділа Поліанна. — Я миттю. Лише запитаюся дозволу в тітоньки Полі.
Невдовзі вона повернулася, тримаючи в руках капелюшок. Обличчя її було дещо стурбованим.
— Тітонька була проти? — несміливо поцікавився лікар, коли вони рушили.
— Та ні, навпаки, — зітхнула Поліанна. — Мені здалося, що вона хотіла, аби я вже поїхала.
— Дуже хотіла? Поліанна знову зітхнула.
— Так. Мені здалося, що вона не хотіла мене бачити. Розумієте, вона відповіла: «Авжеж, авжеж, їдь мерщій. Було зробити це раніше».
Лікар всміхнувся кутиками губів. Очі залишилися серйозні. Деякий час він їхав мовчки. А тоді, вагаючись, запитав:
— Скажи мені, будь ласка, це, бува, не твою тітоньку я бачив у вікні солярію, коли під'їздив сюди?
Поліанна глибоко вдихнула.
— Так, у тому, здається, і весь клопіт. Розумієте, я її вбрала у чудову мереживну шалю, яку знайшла на горищі, зробила зачіску з трояндою... Вона така краля! Вам також здалося, що вона була мила?
З хвилину лікар не відповідав. А тоді заговорив так тихо, що Поліанна ледве розчула слова:
— Так, Поліанно, я вважаю, що твоя тітонька краля.
— Справді? Ой, я така рада. Я скажу їй, — задоволено кивнула дівчинка.
На продив, лікар раптом запротестував:
— Ні за віщо! Поліанно, я змушений буду просити тебе не говорити їй нічого.
— Чому, лікарю Чилтон? Чому ні? Мені здається, що ви були б раді...
— Але вона може не зрадіти, — перебив лікар. Поліанна з хвилину обмірковувала його слова.
— Може, ви маєте рацію, — зітхнула вона. — Я згадала: вона втекла, бо помітила вас. А потім дорікала мені, що ви побачили її в такому вигляді.
— Я так і думав, — ледь чутно ствердив лікар.
— Але я не розумію чому? — не вгавала Поліанна. — Вона ж була така гарненька.
Лікар не відповів. Він взагалі не зронив більше ні слова, доки вони не під'їхали до великої кам'яниці, де зі зламаною ногою лежав Джон Пендлтон.