Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

ПРОСТО ЯК У КНИЖЦІ
Цього разу Джон Пендлтон зустрів Поліанну усмішкою.
— Ну, міс Поліанно, як на мене, ви надзвичайно вибачлива особа, якщо погодилися завітати до мене знову.
— Що ви, містере Пендлтон, я з превеликою радістю приїхала до вас, і я справді не розумію, чому мало б бути інакше.
— О, знаєш, я повівся брутально і тоді, коли ти так люб'язно принесла мені холодець, і тоді, коли ти знайшла мене в лісі зі зламаною ногою. Між іншим, я тобі так і не подякував за це. Адже навіть ти визнаєш, що вчинила дуже шляхетно, відвідуючи мене після такої нечемної поведінки! Поліанна розхвилювалася.
— Але ж я була рада, що знайшла вас... Ні, не тому, що ви зламали ногу, — швиденько виправилася вона.
Джон Пендлтон усміхнувся.
— Я розумію. Твій язик іноді випереджає твої думки, чи не так, міс Поліанно? Однак я вдячний тобі і вважаю тебе дуже сміливою дівчинкою, бо ти змогла зробити те, що зробила. А ще я хочу подякувати тобі за холодець, — невимушено додав він.
— Вам смакувало? — поцікавилася Поліанна.
— Дуже. А сьогодні ти нічого не принесла такого, що твоя тітонька Полі мені не посилала? — ховаючи усмішку, запитав він.
Гостя знітилася.
— Ні, сер, — дівчинка завагалась, а тоді продовжила з більшим запалом, — пробачте, містере Пендлтон, я не хотіла вас образити, коли сказала, що тітонька Полі не посилала вам холодець.
Запала мовчанка. Джон Пендлтон більше не усміхався, а дивився поперед себе кудись у простір. Відтак він глибоко зітхнув і звернувся до Поліанни, а в голосі чулися давніші нотки роздратування.
— Гаразд, гаразд, облишмо це. Зрештою, це пусте. Я покликав тебе не для того, щоб нудити світом. Послухай! Там у бібліотеці — у великій кімнаті з телефоном, де ти була, — ти побачиш різьблену скриньку на нижній поличці в книжковій шафі (тій, що зі скляними дверима) в кутку біля каміна. Тобто вона там, якщо ця нестерпна покоївка не «попорядкувала». Принеси її сюди. Вона важка, але не настільки, щоб ти не змогла її підняти.
— О, я дуже сильна, — весело ствердила Поліанна, схоплюючись на ноги. За хвилину вона повернулася зі скринькою.
Наступні півгодини були для Поліанни схожими на казку. У скриньці було повно скарбів — фантастичних речей, які Джон Пендлтон роками збирав під час подорожей — і про кожну річ існувала захоплююча історія: чи це був комплект вишуканих різьблених шахових фігурок із Китаю, чи маленький жадитовий бовван з Індії.
Коли Поліанна почула історію про боввана, вона замріяно прошепотіла: «Можливо, й справді краще взяти на виховання маленького хлопчика з Індії, який вірить, що Бог сидить у цій ляльці, ніж піклуватися про Джиммі Біна, який знає, що Бог живе на небі. Але як би мені хотілося, щоб вони піклувалися не лише про індійських хлопчиків, але й про Джиммі Біна теж».
Джон Пендлтон ніби й не почув. Раз по раз його погляд линув у нікуди. Але потім він повертався до реальності, брав до рук наступну дивовижу і розповідав її історію.
Безперечно, цей візит склався дивовижно, але ще задовго до кінця Поліанна збагнула, що говорили вони не тільки про чудові речі з різьбленої скриньки. Вони розмовляли про Ненсі, про тітоньку Полі і її щоденне життя. Навіть про давнє життя й домівку в містечку на Далекому Заході.
Коли Поліанні треба було вже збиратися додому, завжди суворий містер Пендлтон звернувся до неї незвичним тоном:
— Дівчаточко, — промовив він, — я хочу, щоб ти якомога частіше приходила до мене. Обіцяєш? Я зовсім самотній, і ти мені потрібна. Є ще одна причина, і я тобі про неї скажу. Минулого разу, коли я дізнався, хто ти така, я хотів, щоб ти ніколи більше сюди не приходила. Ти нагадала мені про те, що я довгий час намагався забути. Тож я сказав собі, що я не хочу тебе більше бачити. І я вперто відмовлявся, хоча лікар неодноразово пропонував запросити тебе.
Але з часом я зрозумів, що хочу тебе бачити. І коли я тебе не бачив, я все яскравіше пригадував те, що так довго намагався забути. І тепер я хочу, аби ти приходила. Згода?
— Звичайно, містере Пендлтон! — видихнула Поліанна, і в її очах засвітилося співчуття до цього чоловіка з сумним обличчям, що лежав перед нею, відкинувшись на подушки. — 3 величезним задоволенням, — повторила вона.
— Дякую, — лагідно відказав Джон Пендлтон.
Після вечері Поліанна, сидячи на задньому ґанку, розповідала Ненсі про чарівну різьблену скриньку містера Пендлтона і про її неймовірний вміст.
— Подумати тільки, — зітхала Ненсі, — він показував вам усе й розповідав різні історії! І це сердитий Джон Пендлтон, який слова зайвого ніколи не скаже?!
— Так, але він зовсім не сердитий, Ненсі; це лише зовні так здається, — кинулася захищати його Поліанна. — Я не розумію, чому всі так погано про нього думають. Аби ж тільки вони його знали. Навіть тітонька Полі його недолюблює. Розумієте, вона не хотіла посилати йому холодець. А потім злякалася, коли дізналася, що він знає, що це вона не послала.
— Можливо, вона не вважає турботу про нього своїм обов'язком, — стенула плечима Ненсі. — Але мені не до тями, як ви, міс Поліанно, припали йому до душі... ви тільки не ображайтеся... але такі, як Пендлтон, ніколи не звертають на дітей уваги.
Ущасливлена Поліанна всміхнулася.
— Одначе ж він таки запросив мене, — заперечила Поліанна, — хоча довгий час узагалі не хотів мене бачити. Він сам зізнався, що був час, коли йому хотілося забути про мене, бо я йому нагадувала щось таке, про що він волів не згадувати. Але потім...
— Що-що? — схвильовано перебила її Ненсі. — Він вам сказав, що ви нагадуєте йому щось таке, про що він волів забути?
— Так, але потім...
— А що саме він хотів забути? — настирливо допитувалася Ненсі.
— Він не сказав мені про це. Він тільки сказав, що це було щось.
— Ось вона — таємниця! — з побожним трепетом прошепотіла Ненсі. — Тому ви й припали йому до душі! Ой, міс Поліанно! Це ж просто як у книжці... я їх багато читала...: «Секрет леді Мод», «Зниклий спадкоємець» або «Захований на роки». В усіх цих романах розповідається про такі таємниці й речі. Лиха ти година! Ніколи б не подумала, що речі, про які пишеться в книжках, можуть відбуватися просто у тебе під носом, а ти весь час й гадки про них не маєш. Ану, розкажіть-но мені ще раз усе, що він вам сказав, міс Поліанно, дорогенька. Тепер не дивно... не дивно...
— Але ж я першою до нього озвалась, — вигукнула Поліанна. — І він не здогадувався, хто я, доки я не принесла йому холодець із телячої ніжки і не проговорилася, що це тітонька Полі не посилала йому... Раптом Ненсі скочила на ноги і аж сплеснула руками.
— Ну звісно, як я раніше не здогадалася. Міс Поліанно, я все знаю! — переможно вигукнула вона, а за мить знову сиділа біля Поліанни.
— А тепер зосередьтеся, подумайте і скажіть відверто, — збуджено допитувалася вона. — Він сказав вам, що не хоче вас бачити після того, як дізнався, що ви небога міс Полі, так?
— Так. Я сказала йому про це тільки минулого разу, а сьогодні він мені зізнався.
— Я так і думала! — тріумфувала Ненсі. — І міс Полі не хотіла посилати йому холодець?
—Ні.
— І ви сказали йому, що тітонька не посилала холодець?
— Так, я ж...
— І він раптом почав поводитися дивно і розкричався після того, як дізнався, що ви небога міс Полі, чи не так?
— Т-так, він справді поводився дещо дивно — через той холодець, — визнала Поліанна і замислилась.
Ненсі зітхнула на повні груди.
— Все співпадає. А тепер слухайте. Містер Джон Пендлтон був закоханий у міс Полі Гаррінгтон, — натхненно виголосила вона, крадькома озираючись.
— Але ж, Ненсі, це неймовірно! Вона ж його зовсім не любить, — заперечила Поліанна.
Ненсі кинула на неї насмішкуватий погляд.
— Звичайно, не любить. Вони ж посварилися. Поліанна не йняла віри. А щаслива Ненсі налаштувалася оповідати.
— Послухайте сюди. Якраз перед вашим приїздом містер Том розповідав мені, що міс Полі колись мала коханого. Я не повірила. Уявіть собі: вона — і коханець! Але містер Том сказав, що вона таки мала, і він досі живе в нашому містечку. І тепер я розумію, що це — Джон Пендлтон. Оце і є таємниця в його житті! Отож він і замкнувся в кам'яниці й ні з ким не хоче розмовляти! І поводився дивно, коли дізнався, що ви — небога міс Полі! Хіба він сам не визнав, що ви нагадуєте йому щось таке, про що він хоче забути? Що це може бути ще, як не міс Полі? І вона теж сказала, що не хоче посилати йому холодець. Міс Поліанно, тут усе ясно, як Божий день.
— Ой, — видихнула Поліанна, округливши очі, — але, якщо б вони кохали одне одного, вже могли б і помиритися? Вони ж стільки часу прожили зовсім самотніми. Уявляєте, яка це буде радість, якщо вони помиряться?
Ненсі презирливо чмихнула.
— Мені здається, ви абсолютно не знаєте закоханих, міс Поліанно! Ви ще не доросли до цього. Як на мене, якщо і є на світі люди, які найменше придатні для того, щоб грати у вашу «гру в радість», то це двійко посварених коханців. Він — завжди суворий як стій, вона...
Ненсі раптом урвала, згадавши з ким і про кого вона веде мову. А тоді раптом захихотіла:
— Ото вже, міс Поліанно, було б на що подивитись, якби ви їх навчили таки грати у вашу гру... і вони помирилися б. Але, земле моя! От би люди витріщалися, коли побачили б... міс Полі і він. Але це не витанцюється...
Поліанна не відповіла, але коли вона незабаром увійшла до будинку, обличчя в неї було дуже замислене.

Попередня
-= 17 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар