Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

ДИВО ТА Й ГОДІ
У вересні Поліанна пішла до школи. Попередні іспити засвідчили, що вона добре розвинута, як на свій вік, і незабаром Поліанна стала щасливою ученицею разом зі своїми однолітками — дівчатами й хлопцями.
Школа подарувала Поліанні нові враження. Не менше вражень було і в школи від Поліанни. їхні стосунки дуже швидко стали якнайкращими, і Поліанна зізналася тітоньці, що школа і є справжнім життям... хоча раніше й були в неї сумніви.
Попри радощі нових занять, Поліанна не забувала й давніх друзів. Звичайно, багато часу вона їм приділяти вже не могла, але робила щозмога. Особливо незадоволеним був Джон Пендлтон.

Якось ополудні в суботу він їй сказав про це.
— Послухай, Поліанно, як ти дивишся на те, щоб переїхати й жити в мене? — спитав він, хвилюючись. — Бо я тебе майже не бачу.
Поліанна розсміялася: містер Пендлтон такий кумедник.
— Я гадала, ви не любите, щоб навколо вас товклися люди, — промовила вона.
Містер Пендлтон скривився.
— Це було раніше, доки ти не навчила мене своєї гри. Тепер я навіть радію, що за мною доглядають. Ну, нічого, ось я скоро одужаю. Тоді я розберусь, хто що робить, — закінчив він, узяв одну милицю і жартома пригрозив дівчинці. Цього разу вони сиділи у великій бібліотеці.
— Але ж насправді ви зовсім не радієте, тільки кажете так, — мовила Поліанна, дивлячись на песика, що дрімав біля каміна. — Ви ж знаєте, що граєтесь не так, як треба... знаєте!
Обличчя чоловіка раптом споважніло.
— Для цього ти мені й потрібна, дитино. Допомогти у грі. То ти переїдеш?
Дівчинка здивовано повернулась до нього.
— Містере Пендлтон, ви що, це серйозно?
— Цілком. Ти мені потрібна. Так переїдеш? У Поліанни був розпачливий вигляд.
— Але, містере Пендлтон, я не можу... ви знаєте, що не можу. Я живу в тітоньки Полі.
Щось таке майнуло в нього на обличчі, чого Поліанна не годна була зрозуміти. Він дав волю своїм почуттям:
— Ти не тільки їй належиш... Може, вона дозволить тобі переїхати до мене, — запитав він якомога лагідніше. — Тоді ти згодишся?
Поліанна замислено звела брови на переніссі.

— Але ж тітонька Полі... була настільки доброю до мене, — повільно почала дівчинка. — Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, і...
Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.
— Поліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.
— Так, — з жалем мовила Поліанна.
— Але... я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло... та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця — або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене — ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.
Поліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.
— Містере Пендлтон, ви... шкодуєте, що не мали шлюбної жінки в домі?
— Т-т-так, Поліанно.
— О, яка я рада. Тоді все гаразд, — зітхнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!
— Взяти... вас... обох? — вражено повторив чоловік.
Ледь помітний сумнів промайнув обличчям По-ліанни.
— Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.
В очах чоловіка відбився жах.
— Твоя тітонька переїде — сюди?!

Поліанна здивовано глянула на нього.
— А хіба ви хотіли б переїхати туди? — запитала вона. — Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом...
— Поліанно, про що це ти? — дуже м'яко спитав чоловік.
— Про те, де ми житимемо, — здивовано відповіла Поліанна. — Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Полі за шлюбну жінку, аби тут була домівка...
З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило впустив її.

— До вас лікар, сер, — з'явилася у дверях покоївка.
Поліанна відразу підвелася.
Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.
— Поліанно, заради Бога, не кажи нічого про нашу розмову... поки що, — благально прошепотів він.
Поліанна всміхнулася, й на щічках з'явилися ямочки.
— Звісно. Так ніби я не знаю, що ви хочете самі їй про все розповісти, — весело кинула вона через плече.
Джон Пендлтон безсило відкинувся в кріслі.
— Що сталося? — питав лікар, міряючи галопуючий пульс пацієнта.
Химерна усмішка затремтіла на губах Джона Пендлтона.
— Здається, забагато тих зміцнювальних ліків, — засміявся він, помітивши, як лікар поглядом проводжає невеличку постать Поліанни, яка прямувала додому.

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар