Слава ЗСУ!

ЩЕ БІЛЬШЕ ДИВО

У неділю зранку Поліанна завжди йшла спочатку до церкви, а тоді — до недільної школи. А після-обід вона часто ходила на прогулянку з Ненсі. І наступного дня після суботнього візиту до містера Пендлтона Поліанна планувала зробити так само, але, коли вона вертала додому зі школи, її наздогнав у кабріолеті лікар Чилтон, котрий спинив коня і запропонував:
— Я можу підвезти тебе додому, Поліанно. Мені треба поговорити з тобою. Я спеціально їхав до вашого будинку для цього. — І вів далі, у той час як Поліанна вмощувалася поруч. — Містеру Пендлто-ну треба негайно з тобою побачитися. Він сказав, що це дуже важливо.
Поліанна щасливо кивнула:
— Так, я знаю. Я поїду.
Лікар здивовано повернувся до неї.
— Не знаю, чи я правильно чиню, дозволяючи тобі це зробити, — промовив він з блискітками в очах. — Здається, ви, юна леді, вчора його більше розхвилювали, ніж заспокоїли.
Поліанна розсміялася.
— Це не я, повірте мені, не я. Це все через тітоньку Полі.
Лікар рвучко повернувся до неї.
— Через твою тітку? — вихопилося в нього. Поліанна аж підстрибнула на сидінні від щастя.
— Так. Це настільки хвилююче і мило, просто як у книжці, уявляєте? Зараз вам усе розповім, — раптом зважилася вона. — Він просив мене не говорити нікому, але, гадаю, вам можна. Він казав не говорити про це їй.
—Їй?
— Так, тітці Полі. Він сам краще їй усе пояснить, ніж це робила б я... адже то коханці.
— Коханці! — коли лікар вимовив це слово, коні різко рвонули вперед, ніби він смикнув за віжки.
— Так, — щасливо підтвердила Поліанна. — Це частина цієї історії. Я нічого не знала, доки Ненсі мені не розповіла. Вона казала, що колись тітка Полі мала коханого, але вони посварилися. Спочатку вона не знала, хто це, але ми все з'ясували. Цей чоловік — містер Джон Пендлтон.
Лікареві відлягло, рука з віжками впала йому на коліна.
— О! Ні, я про це не знав, — тихо промовив він. Поліанна поспішала: кабріолет наближався до
садиби Гаррінгтонів.
— Ви знаєте, я така рада. Все складається чудово. Містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього, але ж я не можу лишити тітоньку Полі, яка весь цей час добре ставилася до мене. Тоді він розповів мені про жіночу руку і серце, яку стільки років мріє бачити у своєму домі. Якби ви знали, як я за них рада! Адже він її перепросить, вони помиряться, і ми з тітонькою Полі переїдемо до нього або він переїде до нас. Звичайно, тітонька Полі досі ні про що не здогадується, і ми не усе владнали. Отож він і схотів мене сьогодні побачити.

Лікар раптом випростався. На губах заграла дивна усмішка.
— Що ж, Поліанно, тепер я, здається, розумію, чому містеру Пендлтону захотілося тебе побачити, — кивнув він, зупиняючи коня біля дверей.
— Ой, дивіться, тітонька Полі у вікні, — вигукнула Поліанна, але за мить додала: — Ні, здається це не вона. Я була переконана, що бачила саме її.
— Ні, зараз... її там нема, — сказав лікар. Усмішка раптово зникла з губів.
Поліанна помітила, що Джон Пендлтон дуже нервував, чекаючи на неї.
— Поліанно, — почав він, — цілу ніч я намагався відгадати, що ти мала на увазі вчора... про те, що я багато років мріяв про руку і серце твоєї тітоньки Полі. Що ти хотіла цим сказати?
— Ну як же, ви ж колись були закохані. І я вчора так зраділа, що ви зберегли свої почуття.
— Закохані? Твоя тітка і я?
Почувши в голосі чоловіка непідробне здивування, Поліанна палко додала:
— Ну як же, містере Пендлтон, Ненсі мені про все розповіла!
Чоловік нервово хихикнув:
— Справді? І все ж, боюся, що твоя Ненсі глибоко помиляється.
— Ви... ви не були закохані? — в очах Поліанни з'явився розпач.
— Ніколи!
— Отже, у вас все — не так, як у книжці? Відповіді не було. Містер Пендлтон біля вікна
задивився вдалечінь.
— Боже, а все так блискуче складалося, — ледь не плакала Поліанна. — Я була б така рада переїхати... разом із тітонькою Полі.

— А тепер ти не переїдеш? — не повертаючи голови, запитав чоловік.
— Звичайно ж, ні. Я ж тітчина дитина. Чоловік круто повернувся.
— До того, як стати тітчиною, ти була маминою. І це про руку і серце твоєї мами я мріяв багато років тому.
— Моєї мами?
— Так. Я не хотів тобі про це говорити, хоча, зрештою, це й на краще, що тепер ти все знаєш, — обличчя Джона Пендлтона поволі зблідло. Він говорив через силу. У Поліанни перелякані очі були широко розплющені, губи розтулилися, а сама вона втупилася в нього. — Я любив твою маму, але вона... мене не любила. А потім вона поїхала з ним — із твоїм батьком. Лише тоді я зрозумів, як багато вона для мене важила. Увесь світ раптом змарнів для мене. Але, менше з тим. За ці роки я став сердитим, дратівливим; я нікого не любив і мене ніхто не любив, а мені ж іще шістдесят не переступило. І ось одного дня в моєму житті з'являється маленька дівчинка, схожа на ті призматичні підвіски, які тобі так подобаються. І вона затанцювала вогниками в моєму житті і осяяла мій похмурий старий світ пурпуровими, золотими, яскраво-червоними іскрами свого щастя. Коли я з'ясував, хто ти така, я спочатку не хотів тебе бачити. Я не хотів згадувати... про твою маму. Але ти сама бачиш, що з цього вийшло. Мені кортіло тебе бачити. А тепер я хочу бачити тебе завжди. Може, зараз ти згодишся переїхати до мене?
— Але, містере Пендлтон, я... а як же тітонька Полі? — на очі їй набігли сльози.
Чоловік зробив нетерплячий порух.
— А про мене тобі байдуже? Як я зможу тепер «радіти життю», коли тебе не буде поряд? Зрозумій же, Поліанно, що лише з твоєю появою я прокинувся для життя. Якби ти була моєю дитиною, я став би щасливим... І я б намагався зробити тебе щасливою. Я ні в чому тобі не відмовлятиму. Я віддам тобі усі гроші, до останнього цента, щоб ти була щаслива.
Поліанна була вражена.
— Ні, містере Пендлтон, я не дозволила б витратити все на мене... адже ви збирали кошти для поган!
Обличчя чоловіка набігло кров'ю. Він хотів щось заперечити, але Поліанна ще не закінчила.
— Крім того, майновиті люди можуть радіти й без мене. Ви стільком людям уже принесли радість, що не можете самі не радіти! Взяти хоча б ваші підвіски, які ви подарували місіс Сноу й мені, або золоту монетку — Ненсі на день народження...
— Але... то все пусте, — втрутився містер Пендлтон. Обличчя його пашіло... Та й нема дива. Джона Пендлтона колись знали не за подарунки. Це нісенітниця. Та й небагато того було... і все лише завдяки тобі. Ти дарувала, а не я. Саме ти! — повторив він попри її протести. — І це ще більше доводить, що ти мені потрібна, дівчинко, — і в його голосі забриніло ніжне благання. — Якщо я коли-небудь ще гратиму в твою «фу в радість», Поліанно, то лише за умови, що ти переїдеш і гратимешся разом зі мною.
Чоло дівчинки спохмурніло.
— Тітонька Полі була така люб'язна до мене, — почала вона, але чоловік різко обірвав її. На обличчя повернувся давній вираз роздратування. Так довго нетерпіння було частиною його єства, що тепер побороти його було нелегко.
— Звичайно, вона була люб'язною! Але мені ти потрібна набагато більше, — не вгавав він.
— Ні, містере Пендлтон, я знаю, вона рада, що я...
— Рада! — обірвав її чоловік, остаточно втрачаючи терпець. — Та я ладен битись навзаклад, що міс Полі ніколи не знала, що таке радість. Вона виконує обов'язок, та й годі. Вона вельми обов'язкова жінка. Колись мені цей обов'язок дався взнаки. Звичайно, останні п'ятнадцять-двадцять років ми були далеко не найкращими друзями. Але я знаю її. Усі її знають, і вона не така людина, Поліанно. Вона не знає, як радіти. Спитай-но лишень її про переїзд — нехай вона не дозволить. Ой, дитино, дитино, якби ти знала, як ти мені потрібна, — уривано мовив він.
Поліанна підвелася і скрушно зітхнула.
— Гаразд, я запитаюся в неї, — замислено мовила вона. — Звичайно, я не хочу сказати, що мені не хочеться жити тут, з вами, містере Пендлтон, але... — вона не завершила речення. На мить запанувала тиша. Подумавши, Поліанна додала: — І все ж, я рада, що вчора нічого їй не розповіла. Я ж так сподівалася, що вона вам теж потрібна.
Джон Пендлтон сумно всміхнувся.
— Так, Поліанно, це справді дуже добре, що ти їй нічого не сказала.
— Я нікому нічого не говорила. Тільки лікарю. Але він не рахується.
— Лікарю! — вигукнув містер Пендлтон, різко повертаючись до неї. — Ні, тільки не лікарю Чил-тону!
— Так, коли він сьогодні приїхав передати, що ви хочете мене бачити.
— Це ж треба... — пробурмотів містер Пендлтон, безсило опускаючись у крісло. Тоді раптом випростався і зацікавлено запитав: — Ну, і що тобі відповів лікар Чилтон?