Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

Поліанна замислилася:
— Вже й не пригадаю. Нічого особливого. Стривайте, він сказав, що тепер він розуміє, чому вам так терміново заманулося мене бачити.
— Справді? Так і сказав? — перепитав Джон Пендлтон і раптом засміявся. Поліанна не могла втямити, що означає цей дивний сміх.

ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ

Коли Поліанна спускалася з Пендлтонського пагорба, небо швидко затягалося грозовими хмарами. На півдорозі додому вона перестріла Ненсі з парасолькою. Але наразі трохи розхмарилося, і на зливу не виглядало.
— Здається, хмари полинули на північ, — повідомила Ненсі, прискіпливо вдивляючись у небо. — Я так і думала, але міс Полі наполягла, щоб я бігла тобі назустріч з оцим. Вона дуже хвилювалася за тебе.
— Хвилювалася? — замислено спитала Поліанна, і собі вдивляючись у хмари.
Ненсі чмихнула.
— Здається, ви не дочули, що я вам сказала, — ображено кинула вона. — Я кажу, що ваша тітонька хвилюється за вас.
— О, — зітхнула Поліанна, пригадавши раптом запитання, яке вона мусила задати своїй тітоньці. — Пробачте, я не хотіла її лякати.
— А я рада, — несподівано заявила Ненсі. — їй-їй.
Поліанна витріщилася на дівчину.
— Ви раді, що тітонька Полі злякалася через мене? Ненсі, це ж не гра... як можна радіти з такого, — заперечила вона.
— А я зовсім і не граюся, — відказала Ненсі. — І не збиралась. Ви, певно, навіть не усвідомлюєте... це ж означає, що міс Полі хвилюється за вас!
— Ну, чому ж, хвилюватися — це значить почуватися неспокійно, жахливо, — твердила Поліан-на. — Що ж іще це може означати?
Ненсі гордо підняла голову.
— Я вам скажу, що це означає. Це означає, що у неї нарешті з'явилися нормальні людські почуття, як у всіх людей. Вона не просто виконує свій обов'язок, як це було досі.
— Ну чому, Ненсі, — спробувала заперечити спантеличена Поліанна. — Тітонька Полі завжди виконує свій обов'язок. Вона вельми обов'язкова жінка! — Поліанна мимоволі повторила слова, які півгодини тому почула від Джона Пендлтона.
Ненсі пирснула від сміху:
— Що ж, ваша правда, саме такою вона й була донедавна. Але відколи ви з'явилися тут, вона дуже змінилася.

Обличчя Поліанни перемінилося. Брови збіглися на переніссі.
— Слухайте, Ненсі, а можна вас про щось запитати? — зітхнула вона. — Як ви гадаєте, тітоньці Полі подобається, що я живу в неї? Може, їй байдуже... якщо я житиму деінде?
Ненсі зиркнула на зосереджене обличчя дівчинки. Вона давно чекала на це запитання і боялася його. Вона не знала, чи зможе відверто відповісти на нього, щоб не завдати дитині болю. Але зараз усе змінилося, і те, що міс Полі послала Ненсі з парасолькою назустріч Поліанні, дозволило спокійно зустріти це запитання. Тепер вона була переконана, що може нарешті з чистим сумлінням заспокоїти серденько малої, що так прагло любові.
— Чи подобається їй, що ви тут? Чи дозволить вам жити деінде? — обурено вигукнула вона. — Та ви геть не чуєте, що я вам торочу? Хіба вона не послала мене стрімголов вам назустріч, ледь помітила хмарку на небі? Хіба вона не наказала перетягти всі ваші речі з горища в кімнатку поверхом нижче, яка вам так сподобалася? Та ви лише пригадайте, міс Поліанно, як вона спочатку спересердя...
Ненсі закашлялася, збагнувши, що зайшла надто далеко.
— Зрештою, не моє мелеться, — задихано торохтіла вона. — Але це лише натяк на те, як вона через вас подобрішала і пом'якшала? Взяти хоча б собаку чи кота, і те, як вона зі мною розмовляє... Міс Поліанно, не варто й казати, як вона сумуватиме без вас, — запально завершила Ненсі, щоб приховати небезпечну обмовку, якої вона припустилася. Але вона не була готова до раптової радості, що осяяла обличчя Поліанни.
— Ой, Ненсі, я така рада-рада-рада! Якби ви тільки знали, яка я рада, що потрібна тітоньці Полі!
«Ну як я можу покинути її тепер? — міркувала Поліанна, піднімаючись сходами своєї кімнати. — Я завжди знала, що хочу жити разом з тіткою Полі, але не розуміла, наскільки я воліла, щоб вона хотіла того самого!»
Тепер перед Поліанною стояло непросте завдання пояснити все Джону Пендлтону, і їй це муляло. Їй дуже подобався Джон Пендлтон, і вона його жаліла... бо він і сам мав до себе жаль. їй було шкода, що довге самотнє життя зробило його нещасним. Особливо засмучувало те, що це все сталося через її матінку. Уява дівчинки малювала великий сірий будинок, яким він буде, коли його господар одужає й житиме далі в мовчазних кімнатах зі сміттям на підлозі та захаращеним столом, і її маленьке серденько стискалося від болю. Поліанна мріяла про те, щоб десь знайшовся хтось, хто... І тут вона схопилася на рівні ноги й радісно скрикнула від того, що спало їй на думку!
За першої ж нагоди вона побігла на пагорб до будинку містера Пендлтона. Аж ось вона вже сиділа у великій напівтемній бібліотеці поруч із Джо-ном Пендлтоном, який поклав тонкі довгі руки на бильця свого фотелю, а біля його ніг примостився песик.
— Ну що, Поліанно, ти згодна гратися зі мною у свою «гру в радість» до кінця мого життя? — м'яко запитав чоловік.
— Так, звичайно! — вигукнула Поліанна. — Ви знаєте, я придумала для вас прекрасну річ, і ви навіть не уявляєте собі...
— Ми гратимемося разом? — перепитав чоловік, і кутики губів затремтіли від хвилювання.
— Так, тобто — ні, але...
— Поліанно, ти ж не хочеш сказати «ні»? — запитав він схвильовано.
— Містере Пендлтон, я мушу. Розумієте, тітонька Полі...
— Вона не дозволила тобі переїхати?
— Я... я не питалася в неї, — затиналася бідолашна дівчинка.
— Поліанно!
Дівчинка відвела погляд. Вона досі не бачила свого друга таким ображеним і зболеним.
— Ти навіть не запиталася в неї!
— Я не змогла, сер, справді, — вибовкала По-ліанна. — Розумієте, я все взнала, не питаючи в неї. Я потрібна тітоньці Полі й тому хочу лишитися в неї, — сміливо визнала вона, — аби ви тільки знали, яка вона добра була до мене. І ви знаєте, мені здається, вона вже починає радіти багатьом речам. Такого раніше не було. Ви самі казали. Містере Пендлтон, я просто не можу лишити тітоньку Полі, особливо зараз.
Запала мовчанка. Тишу порушувало лише потріскування дров, що горіли в каміні. Нарешті чоловік сказав:
— Що ж, Поліанно, я тебе розумію. Ти не можеш лишити її зараз, — сказав він. — Більше я не проситиму, — останні слова він промовив зовсім тихо, та Поліанна розчула.
— Але ж я ще не закінчила, — не здавалася Поліанна. — Я придумала просто чудовий вихід із ситуації, ви навіть не здогадуєтеся який!
— Мені більше нічого не треба, Поліанно.
— А от і треба. Ви ж самі казали. Ви говорили, що лише жіноча рука і серце або присутність дитини можуть перетворити будинок на затишну домівку. Ось я і хочу запропонувати вам таку присутність. Не себе, а когось іншого.
— Але я не хочу нікого, крім тебе, — запротестував обурений чоловік.
— Погодитеся, коли познайомитеся з ним. Ви ж такий добрий і турботливий. Згадайте про підвіски, золоту монетку, гроші для язичників...
— Поліанно, — у містера Пендлтона увірвався терпець. — Давай раз і назавжди покінчимо з цією дурницею. Я стільки разів намагався пояснити, що не заощаджував гроші для поган. Ніколи нічого їм не посилав! Отак!
Він гордо підняв підборіддя і зібрався протистояти жалю й розчаруванню в очах Поліанни. Але, на превелике здивування, він не помітив у її очах ні того, ні іншого. Навпаки, очі дівчинки сяяли щастям.
— Ой-ой-ой! Я така рада! — аж заплескала вона в долоні. — Ні, не подумайте, — виправилася вона, зашарівшись, — я не хотіла сказати, що мені не шкода поган, але наразі я рада, що вам не потрібні індійські хлопчики, бо всі інші хочуть лише їх. Тому я рада, що ви можете взяти до себе Джиммі Біна.
— Взяти... кого?
— Джиммі Біна. От вам і буде «присутність дитини». І він цьому зрадіє. Минулого тижня довелося сказати йому, що навіть моя Жіноча допомога на Заході не візьме його. Він дуже засмутився Але. тепер, коли я скажу йому про вас, він буде такий радий!
— Він зрадіє? А я ні! — рішуче вигукнув чоловік. — Поліанно, це безглуздя.
— Ви хочете сказати, що не візьмете його до себе?
— Саме це я і хочу сказати.
— Але це була б така чудова «присутність дитини», — мовила Поліанна. Вона ледь не плакала. — І вам не було б самотньо, коли Джиммі поряд.
— Не сумніваюсь, — почав містер Пендлтон. — Але краще самотність.
І тут уперше за кілька тижнів Поліанна пригадала фразу, яку колись почула від Ненсі. Вона ображено підвела голову.
— Можна подумати, що давня таємниця дорожча вам за гарненького живого хлопчика. Але виходить, що так.
— Яка таємниця?
— Ваша. Ненсі мені сказала, що у вас є страшна таємниця.
— Отакої! — містер Пендлтон відкинув голову і розреготався. Він так щиро реготав, що Поліанна рознервувалася й розплакалася. Побачивши це, Джон Пендлтон випростався у своєму кріслі. Обличчя відразу споважніло.
— Поліанно, здається, що ти маєш рацію навіть більше, ніж ти можеш собі уявити, — м'яко мовив він. — Власне, я розумію, що «гарненький живий хлопчик» набагато кращий за мою... найбільшу таємницю. Щоправда, ми не завжди готові робити такий обмін. Ми звикли триматися за наші таємниці. А проте, розкажи мені трохи про цього гарного хлопчика.
І Поліанна розповіла.
Схоже, сміх розрядив атмосферу. А можливо, доля Джиммі Біна у зворушливому викладі Поліан-ни зачепила і без того вже злагідніле серце. Так чи інакше, але, прощаючись, Поліанна отримала запрошення від містера Пендлтона наступної суботи опівдні завітати до великого будинку разом із Джиммі Біном.
— Я така рада! Я переконана, що ви його полюбите, — зітхнула Поліанна, прощаючись. — І так хочу, щоб Джиммі Бін мав власну домівку... і рідну людину, яка турбуватиметься про нього.

Попередня
-= 21 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар