Слава ЗСУ!

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Якось на прохання місіс Сноу, яка забула назву ліків, що їй виписав лікар, Поліанна завітала до кабінету лікаря Чилтона. Досі Поліанна не була в нього на прийомі.
— Я у вас уперше. Ви тут і живете? — спитала вона, зацікавлено роздивляючись.
Лікар сумно всміхнувся.
— Так... авжеж, — відповів він, пишучи щось у нотатнику. — Це лише бліда подоба домівки, Поліанно. Кілька кімнат та й по всьому.
Поліанна поважно кивнула головою. В її очах світилося розуміння і співчуття.
— Я розумію. Потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка, — промовила вона.
— Що? — різко повернувся до неї лікар.
— Містер Пендлтон сказав мені, — кивнула По-ліанна, — що потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини. А чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце? Може, ви взяли б до себе Джиммі Біна... якщо, звичайно, містер Пендлтон відмовиться?
Лікар Чилтон ніяково засміявся.
— Так це містер Пендлтон сказав, що потрібна жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка? — ухильно перепитав він.
— Так. Інакше це просто кам'яниця та й годі. Ну то як, лікарю Чилтон?
— Як... що? — перепитав лікар, повернувшись до столу.
— Жіночу руку і серце. Ой, я ж зовсім забула, — раптом похопилася Поліанна і густо почервоніла. — Здається, я мушу вам це сказати. Колись давно містер Пендлтон любив не тітку Полі... і тому ми з нею нікуди не переїжджаємо. Розумієте, я вам про це розповіла... але я помилилася. Сподіваюся, ви нікому про це не розповіли? — стурбовано перепитала вона.
— Ні, Поліанно, я нікому про це не розповів, — відповів лікар дивним тоном.
— От і чудово, — полегшено зітхнула Поліанна. — Ви розумієте, я ж тільки вам про це сказала. Містер Пендлтон якось дивно зреагував на те, що я розповіла про все вам.
— Справді? — губи лікаря смикнулися.
— Так. Але, звичайно, він не хотів, щоб про це знало багато людей, бо це неправда. Тож чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце, лікарю?
На мить запала мовчанка. А потім лікар дуже поважно сказав:
— На жаль, не завжди все залежить тільки від нашого бажання.
Поліанна наморщила чоло.
— Але мені здається, ви могли б це мати, — заперечила дівчинка.
Улесливе «ви» спрацювало бездоганно.
— Дякую, — засміявся лікар, звівши брови. Відтак продовжив серйозно: — На жаль, дехто із твоїх старших знайомих не настільки впевнений у цьому. Принаймні вони виявилися не такі... обов'язкові, — зауважив він.
Поліанна знову наморщила чоло. В її очах відбилося здивування.
— Лікарю Чилтон, ви що, хочете сказати, що намагалися попросити чиюсь руку і серце, як містер Пендлтон, але у вас нічого не вийшло?
Лікар рвучко звівся на ноги.
— Так, так, Поліанно, годі про це. Не мороч собі голови чужими клопотами. А тепер мерщій до місіс Сноу. Ось тут я написав назву ліків і як їх приймати. Ще щось?
Поліанна похитала головою.
— Ні, сер. Дякую, сер, — стримано пробурмотіла вона і повернулася до дверей. Дівчинка озвалася вже з маленького коридору; її обличчя раптом розпромінилося:
— І все ж таки я рада, лікарю Чилтон, що ви марно добивалися руки й серця не моєї мами. До побачення!
Нещастя трапилося в останній день жовтня. Поліанна, поспішаючи зі школи додому, переходила вулицю на, здавалося б, безпечній відстані від автомобіля, який швидко наближався.
Потім ніхто до пуття пригадати не міг подробиць трагедії. Не було свідків, які сказали б, як це сталося і хто винен. У кожному разі, о п'ятій годині непритомну Поліанну занесли до маленької кімнати, яку вона так полюбила. Сполотніла міс Полі і заплакана Ненсі обережно роздягли її й поклали в ліжко, а телефоном терміново покликали лікаря Воррена, і він приїхав, як тільки по нього прибув автомобіль.
— Варто лише подивитися на господиню, — ридала Ненсі, розповідаючи Томові про пригоду, коли лікар почав оглядати дівчинку в принишклій кімнаті, — щоб зрозуміти, що вона не просто «виконує обов'язок». Її руки не тряслися, а в очах горів такий вогонь, ніби вона хотіла відігнати самого Янгола Смерті, — хіба так поводяться, коли просто виконують свій обов'язок? Ні, ні за що.
— У неї щось серйозне? — тремтячим голосом запитав дід.
— Вони нічого не кажуть, — хлипала Ненсі. — А міс Поліанна лежить в ліжку така бліда, що можна подумати, що вона мертва. Але міс Полі сказала, що це не так. Міс Полі знає, що казати. Вона промацує пульс і прислухується до дихання.
— І що ж воно... таке скоїлося, — обличчя старого Тома смикалося.
Губи Ненсі трохи розпружилися.
— Ну ви, містере Том, могли б і назвати цю тарадайку так, як вона заслуговує. Хай їй грець! Це ж вона переїхала нашу дівчинку. Я завжди ненавиділа ці смердючі самоходи!
— Що в неї пошкоджено?
— Не знаю, не знаю, — стогнала Ненсі — У неї подряпина на її благословенній голівці, але міс Полі сказала, що це не страшно. Вона боїться за нутряні ушкодження.
Старому Тому в очі потрапила порошинка.
— Ти хотіла сказати — внутрішні? — запитав він сухо. — Та й хоч і нутряні... хай йому погибель, тому автомобілю... хоча міс Полі так не сказала б.
— Га? Не знаю, не знаю, — стогнала Ненсі, скрушно хитаючи головою. — Не можу дочекатися, коли лікар вийде. На мене ж іще прання чекає... мені ще стільки прати не доводилось, — зойкувала вона, заламуючи руки.
Однак і коли лікар пішов, Ненсі не мала нічого нового, аби переповісти старому Тому. Кістки ніби цілі й подряпина на голові незначна, але лікар Вор-рен був стурбованим, похитував головою і казав, що лише час може дати остаточну відповідь. Коли він пішов, міс Полі ще більш змарніла і зблідла. По-ліанна досі не приходила цілком до тями, а збоку здавалось, що вона просто відпочиває. Увечері мала прийти дипломована медсестра. Та й по всьому. І Ненсі, схлипуючи, повернулася на кухню.
Лише наступного дня, проти полудня, Поліанна розплющила очі й збагнула, де вона.
— Тітонько Полі, що сталося? Уже день? Чому я досі в ліжку? — вигукнула вона. — Ой, тітонько Полі, я не можу встати, — простогнала вона і впала на подушки після безуспішної спроби підвестися.
— Ні, люба, не треба поки що вставати, — відразу почала її ніжно втішати тітка.
— Але що сталося? Чому я не можу встати? Міс Полі у відчаї звела очі на молоду жінку в білому головному уборі, що стояла біля вікна, аби Поліанна її не бачила. Жінка кивнула:
— Скажіть їй, — ворухнулися її губи.
Міс Полі прокашлялася і спробувала проковтнути клубок, що заважав говорити.
— Тебе вчора ввечері збив автомобіль. Але не турбуйся зараз. Тітонька хоче, щоб ти відпочила і знову заснула.
— Збив? О, так, я... бігла, — очі Поліанни знерухоміли. Вона приклала руку до чола. — О так, перев'язано... але боляче!
— Так, люба, не думай про це. Тобі треба відпочити.
— Але, тітонько Полі, я почуваюся якось дивно... кепсько. Мої ноги — я їх зовсім не відчуваю... зовсім!
Міс Полі кинула благальний погляд на медсестру, насилу встала і відвернулася. Медсестра швидко підійшла до ліжка.
— Давайте поговоримо з вами, — підбадьорливо почала вона. — Гадаю, нам давно час познайомитися. Мене звати міс Гант, і я допомагатиму вашій тітці доглядати за вами. І найперше, що я попрошу вас, це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.
В очах Поліанни з'явився переляк.
— Але за мною не треба доглядати... це ж не надовго! Я хочу встати. Мені треба до школи. Я ж піду завтра до школи?
Від вікна, де тепер стояла міс Полі, долинув здушений плач.
— Завтра? — приязно всміхнулася медсестра. — Не думаю, що це трапиться настільки швидко, міс Поліанно. А тепер, будь ласка, прийміть ці пігулки, і ми зараз подивимося, як вони на вас подіють.
— Гаразд, — тамуючи вагання, погодилася По-ліанна, — але я маю піти до школи післязавтра... адже будуть іспити.
За хвилину вона знову почала говорити. Розповідала про школу, про автомобіль, про те, як їй болить голова. Але поступово під дією маленьких білих пігулок вона змовкла.