Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

ДЖОН ПЕНДЛТОН
Поліанна не пішла до школи ні «завтра», ні «післязавтра». Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість, і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.
— Отже, я травмована, але я не хвора, — зітхнула вона одного разу. — Тож мені є з чого радіти.
— Радіти, Поліанно? — спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.
— Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди — ні.
Про зламані ноги міс Полі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце — звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.
Тим часом Поліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.
— А ще я рада, що у мене не віспа, — мимрила вона задоволено. — Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк... він у мене був, і це жахливо... і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.
— Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, — здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.
Поліанна м'яко засміялась.
— Так. Я думаю про них... їх багато... коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.
— Поліанно!
Поліанна знову м'яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.
— Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені «люба», і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько Полі, яка я рада, що ви моя рідна!

Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.
Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.
— Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? — захекалася вона. — Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!
— Тоді не варта справа заходу, — буркнув Том. — Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.
— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?
Старий Том похитав головою.
— Хтозна, — відказав він.
— То я вам скажу. Це — Джон Пендлтон!
— Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?
— Анітрохи... я ж його впустила... авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. Ви можете уявити собі, містере Том, він приїхав до неї!
— Ну то й що? — трохи роздратовано запитав дід.
Ненсі зміряла його зневажливим поглядом.
— Начебто ви не знаєте це краще за мене! кпила вона.
— Га?
— Ой-йой, тільки не треба удавати невинят-ко, — з удаваним обуренням відрубала Ненсі. — Чи не ви перший мені натабе дали?
— Яке натабе... хочеш сказати — натякнув? Ненсі глипнула з воріт стайні на будинок, а тоді
ступила ближче до діда.
— Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два — чотири. Аж ні... виходить, що п'ять, а не чотири.
Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.
— Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, — дражливо буркнув він. — Я тої рихметики не знаю.
Ненсі засміялася.
— Ну гаразд, — пояснила вона. — Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.
— Джон Пендлтон! — випростався Старий Том.
— Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів... але це вже вам не треба, — похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. — Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.
— Так, пам'ятаю, — кивнув Старий Том. — Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.
— Підбивала клинці... вона! — не стрималася Ненсі.
— Я розумію. Але язиком піну збивали, — ствердив Том. — Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.
— Так, знаю. Вже почула про це, — продовжила Ненсі. — Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.
— А вона що? — старий затамував подих.
— Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: «Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього». Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.
— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.
Тим часом у вітальні садиби Гаррінгтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довго: незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.
— Я прийшов запитати про... Поліанну, — почав він трохи нетактовно.
— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.
— І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.
Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.
— На жаль, не можу сказати!
— Тобто... ви не знаєте?
— Так.
— А... лікар?
— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.
— Але які ж саме в неї ушкодження?
— Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.
Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:
— А Поліанна — як вона все це сприйняла?
— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.
— Але ж хоч щось вона знає?
Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.
— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав'язує світ.
Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Полі... тепер».
Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:
— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?
— Переїхати до Вас? Поліанну?
Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.
— Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.
Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.
— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років.
— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть «люба», але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.
— Ну і...? — перепитала вона.
Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.
— Вона відмовилася.
— Чому?
— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.
Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.
— Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Поліанни, я обов'язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення... і дякую за візит. Поліанна буде... задоволена.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар