Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Поліанна

ДЖОН ПЕНДЛТОН
Поліанна не пішла до школи ні «завтра», ні «післязавтра». Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість, і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.
— Отже, я травмована, але я не хвора, — зітхнула вона одного разу. — Тож мені є з чого радіти.
— Радіти, Поліанно? — спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.
— Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди — ні.
Про зламані ноги міс Полі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце — звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.
Тим часом Поліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.
— А ще я рада, що у мене не віспа, — мимрила вона задоволено. — Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк... він у мене був, і це жахливо... і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.
— Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, — здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.
Поліанна м'яко засміялась.
— Так. Я думаю про них... їх багато... коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.
— Поліанно!
Поліанна знову м'яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.
— Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені «люба», і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько Полі, яка я рада, що ви моя рідна!

Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.
Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.
— Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? — захекалася вона. — Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!
— Тоді не варта справа заходу, — буркнув Том. — Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.
— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?
Старий Том похитав головою.
— Хтозна, — відказав він.
— То я вам скажу. Це — Джон Пендлтон!
— Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?
— Анітрохи... я ж його впустила... авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. Ви можете уявити собі, містере Том, він приїхав до неї!
— Ну то й що? — трохи роздратовано запитав дід.
Ненсі зміряла його зневажливим поглядом.
— Начебто ви не знаєте це краще за мене! кпила вона.
— Га?
— Ой-йой, тільки не треба удавати невинят-ко, — з удаваним обуренням відрубала Ненсі. — Чи не ви перший мені натабе дали?
— Яке натабе... хочеш сказати — натякнув? Ненсі глипнула з воріт стайні на будинок, а тоді
ступила ближче до діда.
— Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два — чотири. Аж ні... виходить, що п'ять, а не чотири.
Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.
— Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, — дражливо буркнув він. — Я тої рихметики не знаю.
Ненсі засміялася.
— Ну гаразд, — пояснила вона. — Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.
— Джон Пендлтон! — випростався Старий Том.
— Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів... але це вже вам не треба, — похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. — Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.
— Так, пам'ятаю, — кивнув Старий Том. — Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.
— Підбивала клинці... вона! — не стрималася Ненсі.
— Я розумію. Але язиком піну збивали, — ствердив Том. — Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.
— Так, знаю. Вже почула про це, — продовжила Ненсі. — Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.
— А вона що? — старий затамував подих.
— Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: «Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього». Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.
— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.
Тим часом у вітальні садиби Гаррінгтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довго: незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.
— Я прийшов запитати про... Поліанну, — почав він трохи нетактовно.
— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.
— І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.
Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.
— На жаль, не можу сказати!
— Тобто... ви не знаєте?
— Так.
— А... лікар?
— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.
— Але які ж саме в неї ушкодження?
— Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.
Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:
— А Поліанна — як вона все це сприйняла?
— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.
— Але ж хоч щось вона знає?
Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.
— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав'язує світ.
Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Полі... тепер».
Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:
— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?
— Переїхати до Вас? Поліанну?
Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.
— Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.
Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.
— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років.
— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть «люба», але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.
— Ну і...? — перепитала вона.
Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.
— Вона відмовилася.
— Чому?
— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.
Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.
— Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Поліанни, я обов'язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення... і дякую за візит. Поліанна буде... задоволена.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 89.

Останній коментар

priligy in singapore 26.06.2025

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


САША 12.04.2025

КНМГА ЧУДОВА ПРЕЧУДОВА


САША 12.04.2025

НЕА ИДЕАЛЬНА КНИГА НЕ ВРИ


Додати коментар