Слава ЗСУ!

ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ

Через тиждень після обіцяної дати приїхав очікуваний фахівець лікар Мід. Він був рославий, плечистий, з добрими сірими очима і приязною усмішкою. Поліанні він одразу сподобався, і вона сказала йому про це.
— Ви мені нагадуєте мого лікаря, — довірливо додала вона.
— Твого лікаря? — лікар Мід, не приховуючи здивування, поглянув на лікаря Воррена, що розмовляв про щось із медсестрою. Лікар Воррен був приземкуватий, кароокий, з гострою брунатною борідкою.
— Ні, це не мій лікар, — всміхнулася Поліанна, вгадавши його думку. — Містер Воррен лікує тітоньку Полі. А мене — лікар Чилтон.
— О-о! — дивнувато мовив лікар Мід і поглянув на міс Полі, що спахнула і похапцем відвернулася.
— Так, — Поліанна завагалась і продовжила зі звичною щирістю. — Розумієте, я хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон, але тітонька Полі запросила вас. Вона сказала, що ви знаєте краще, як лікувати зламані ноги, ніж лікар Чилтон. Якщо це справді так, я буду тільки рада. Це правда?
Щось невловиме промайнуло обличчям лікаря Міда; що саме — Поліанна так і не змогла розгадати.
— Час покаже, дитинко, — м'яко промовив він. Однак, коли він повернувся до лікаря Воррена, що підійшов до ліжка, обличчя його було дуже стурбоване.
Потім усі казали, що в усьому винне кошеня. Звичайно, якби Флаффі не штовхнула носом і лапою незамкнуті двері до кімнати Поліанни, вони б на фут нечутно не прочинилися. А якби двері не прочинилися, Поліанна не почула б слова своєї тітки.
У коридорі розмовляли двоє лікарів, медсестра і міс Полі. У кімнаті Поліанни Флаффі саме вистрибнула на ліжко і почала радо муркотіти, коли з-за прочинених дверей почувся розпачливий зойк міс Полі:
— Тільки не це! Лікарю, тільки не це! Ви ж не хочете сказати, що дівчинка ніколи в житті більше не буде ходити!
Що тут зчинилося! Спочатку з відпочивальні пролунав зляканий зойк Поліанни: «Тітонько Полі! Тітонько Полі!!!». Міс Полі, побачивши прочинені двері, зрозуміла, що дівчинка почула її слова, застогнала і — вперше у житті — втратила свідомість.
Медсестра задихано вигукнула: «Вона все чула!» — і кинулася до дверей. Обидва лікарі залишилися з міс Полі. Лікар Мід мав залишитися, бо підхопив міс Полі, коли вона падала. Лікар Воррен безпорадно стовбичив поряд. І тільки після того, як Поліанна зойкнула вдруге, медсестра зачинила двері, а чоловіки розпачливо дивилися одне одному в очі, і тільки потім похопилися, що жінку, яку підтримував лікар Мід, треба повернути до сумної реальності.
В кімнаті Поліанни медсестра помітила маленьке сіре кошеня, що своїм муркотінням марно намагалося привернути увагу пополотнілої дівчинки з очима, сповненими жаху.
— Міс Гант, будь ласка, покличте тітоньку Полі! Мені вона негайно потрібна, будь ласка!
Медсестра зачинила двері і хутко підійшла до ліжка. Її обличчя було дуже бліде.
— Вона... не може зараз підійти до тебе, люба. Вона... прийде пізніше. Тобі щось треба? Можливо, я тобі чимось зараджу?
Поліанна заперечно похитала головою.
— Але я хочу знати, що вона сказала. Ви теж це чули? Покличте тітоньку Полі... вона щось же сказала. Нехай скаже, що це неправда... неправда!
Медсестра спробувала щось сказати, але не здобулась на слова. Щось в її очах ще дужче перелякало дівчинку.
— Міс Гант, ви ж чули! Це правда! Ні, це ж неправда! Ви хочете сказати мені, що я ніколи більше не зможу ходити?
— Заспокойся, заспокойся, люба... не треба, — здавленим голосом повторювала медсестра, — може, він не все знає. Може, він помилився. Усяке ж буває, розумієш?
— Але ж тітонька Полі казала, що він знає. Вона запевняла мене, що він найбільше знає про те, як лікувати... поламані ноги.
— Так, люба, я знаю. Але лікар теж іноді помиляється. Тому... не думай зараз про це, люба... не треба.
Поліанна відчайдушно махала руками.
— Але я не можу не думати про це, — схлипувала вона. — Я тепер тільки й думаю про це. Ну, міс Гант, як же я піду до школи, провідаю містера Пендлтона і місіс Сноу, і всіх-усіх? — сльози душили її, вона змовкла. Раптом дівчинка завмерла, підвела погляд, в якому відбився жах:
— Але, міс Гант, якщо я ніколи не зможу ходити, з чого ж мені радіти?
Міс Гант не знала про гру, але вона знала, що її пацієнтці слід негайно заспокоїтися. Попри хвилювання та біль у серці, вона простягла Поліанні заспокійливий порошок.
— Гаразд, люба, заспокойся, випий-но ось це, — втішала вона дівчинку. — Нам усім треба відпочити, а тоді подивимося, що можна зробити. Здебільшого не все так погано, як здається, люба.
Поліанна покірно взяла з рук медсестри ліки і запила їх водою.
— Я знаю. Татко теж так казав, — схлипувала Поліанна. — Він казав, що завжди можна знайти щось, що виявиться іще гіршим. Але йому не говорили, що він ніколи не зможе ходити. Хіба є щось гірше за це?
Міс Гант не відповіла. Вона просто не наважувалася говорити.