Слава ЗСУ!

ДВА ВІЗИТИ

Ненсі надіслали передати містеру Пендлтону вердикт лікаря Міда. Міс Полі не забула свою обіцянку повідомляти всі новини. Не могло бути й мови, аби вона пішла сама чи написала листа. Тому й спало на думку послати Ненсі.
Колись Ненсі зраділа б такій нагоді побувати в Будинку з таємницею і познайомитися з його господарем. Однак сьогодні було не до того. Чекаючи на містера Пендлтона, вона навіть довкруж не роз-гледілася.
— Я — Ненсі, сер, — ввічливо відрекомендувалася вона у відповідь на запитання в очах господаря. — Мене послала міс Гаррінґтон розповісти вам про міс Поліанну.
—Ну?
Попри таку лаконічність питання, Ненсі чудово зрозуміла всю тривогу, що стояла за цим «ну».
— Нічого втішного, містере Пендлтон, — запнулася вона.
— Ти ж не хочеш сказати, що... — він урвав, а вона скрушно опустила голову.
— Так, сер. Він сказав... що вона ніколи в житті більше не зможе ходити.
В кімнаті запала мертва тиша. Коли чоловік заговорив, його голос тремтів від хвилювання.
— Бідна дитина. Бідна, нещасна дитина. Ненсі глипнула на нього і відразу опустила очі.
Вона й подумати не могла, що вічно невдоволений, роздратований, злий, черствий Джон Пендлтон може так страждати. Він знову заговорив низьким невпевненим голосом:
— Яка жорстока несправедливість: вона більше ніколи не танцюватиме в промінні сонця! Моя маленька веселкова дівчинка.
Знову запала тиша. Зненацька чоловік запитав:
— Але ж вона, сподіваюся... нічого ще не знає?
— На жаль, знає, сер, — схлипнула Ненсі, — у тому й біда. Вона почула... кадук тій кішці! Ой, вибачте, — перепросила вона. — Це все через те, що кошеня прочинило двері, і міс Поліанна почула все, що там говорили. Отак вона й довідалась.
— Бідолашна дитина, — знову зітхнув чоловік.
— Так, сер, так і є, сер, — запнулася Ненсі. — Я сама бачила її лише двічі, відколи вона про все дізналася, і обидва рази я ледве витримала. Розумієте, це для неї так незвично; вона лише й думає про те, чого не зможе робити. Найбільше її турбує, що вона ніяк не може знайти, з чого їй порадіти, хоча ви, може й не знаєте про цю гру... — урвала Ненсі.
— Гру в радість? — перепитав чоловік. — Авжеж, вона розповідала мені про неї.
— Ще б пак. Мені здається, вона всім встигла розповісти про ту гру. Але, розумієте, їй самій тепер дуже важко гратися в неї, і це її непокоїть. Каже, що не може придумати, чому радіти, якщо вона не ходитиме.
— Та й чого пак! — майже люто крикнув чоловік.
Ненсі ніяково тупцяла.
— І я так гадала... доки не подумала про... справді треба, щоб вона знайшла щось таке. І я спробувала... нагадати їй.
— Нагадати? Але про що? — тон містера Пендл-тона був ще сердитий і нетерплячий.
— Ну, як вона радила місіс Сноу й іншим людям... і що казала робити. Але бідне ягнятко тільки плаче, повторюючи, що це зовсім інше. Вона каже, що легше порадити, як радіти людині, яка на все життя прикута до ліжка, ніж казати це собі самому, знаючи, що ти інвалід на все життя. Вона каже, що весь час переконує себе, що має радіти з того, що інші люди не подібні до неї, але, повторюючи це собі, вона однаково думає тільки про те, що ніколи не зможе ходити.
Ненсі урвала, але чоловік мовчав. Він сидів, закривши обличчя рукою.
— Тоді я спробувала їй нагадати, як вона казала, що чим важче завдання, тим цікавіше грати в гру, — безбарвним голосом вела Ненсі. — Але вона сказала, що це теж інша річ... коли тобі стає надто важко. Я вже йтиму, сер, — схопилася вона.
Біля дверей Ненсі зупинилася і, повагавшись, несміливо запитала:
— Чи можу я передати міс Поліанні, що... що ви бачилися із Джиммі Біном?
— Як же ти можеш їй це передати, якщо я не бачився з ним, — різко відповів чоловік. — Чому ти про це питаєш?
— Та ні, просто так, сер... ну, розумієте, її постійно муляє, що вона тепер не може влаштувати вашу зустріч. Вона каже, що вже раз це робила, але хлопець достатньо себе не виявив, і вона боїться, що ви не захочете його взяти, аби у вашому домі з'явилася присутність дитини. Може, ви знаєте, що це означає, бо мені це не тримається купи.
— Так, я знаю, що вона має на оці.
— Гаразд, сер. Я тільки хотіла сказати, що вона мріє привести до вас хлопчика й продемонструвати, що з нього вийде чудова присутність дитини у вашому домі. Але тепер вона... кадук тому автомобілю! Ой, перепрошую, сер. До побачення, — і Ненсі зникла за дверима.
Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз відомого лікаря з Нью-Йорка: Поліанна Вітьєр більше не ходитиме. Про це гомоніло всеньке містечко. Багато хто бачив пікантне, маленьке личко в ластовинні, яке привітно до всіх усміхалося. Усі знали про її гру. І подумати тільки, що вони більше ніколи не побачать це усміхнене личко на своїх вулицях... що ніколи більше щирий дитячий голосок не сповістить їх про те, що на світі є якась нова радість! Це здавалося неймовірним, несправедливим, жорстоким.
На кухнях, у вітальнях, біля парканів на внутрішніх подвір'ях і біля воріт жінки обговорювали це, не приховуючи сліз. На розі вулиць і в кав'ярнях, у крамницях про новину балакали чоловіки й теж плакали, хоча й не відкрито. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Поліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти.
І тоді друзям Поліанни одночасно спала на думт ку одна ідея. Незабаром, на превелике здивування господині садиби Гаррінгтонів, хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Полі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них.
Дехто приходив і п'ять-десять хвилин сидів без-рухом. Дехто знічено тупцював на ґанку, перебираючи в руках капелюх чи сумочку — залежно від того, був це чоловік чи жінка. Приносили книжки, квіти, ласощі. Одні щиро плакали. Інші відверталися і оскаженіло сякалися в хустинку. Усі розпитували про маленьку постраждалу дівчинку, і всі просили щось їй переказати. З часом усе це змусило міс Полі діяти.