Слава ЗСУ!

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу вже без милиць.
— Немає потреби казати, наскільки я вражений, — рішуче почав він. — Але невже нічого не можна зробити?
Міс Полі розпачливо розвела руки.
— Ми, звичайно, не сидимо склавши руки. Лікар Мід призначив процедури та ліки, які мають допомогти, і лікар Воррен ретельно виконує приписи. Але... лікар Мід сказав, що надії майже немає.
Джон Пендлтон рвучко підхопився з місця... хоча він щойно приїхав. Обличчя його пополотніло, а губи стиснулись. Дивлячись на нього, міс Полі розуміла, що гість просто не в змозі більше лишатися тут. Уже біля самих дверей він обернувся:
— Я хочу передати Поліанні кілька слів, — сказав він. — Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика.
На мить міс Полі забула про свою стриманість.
— Ви хочете всиновити Джиммі Біна? — вихопилося в неї.
Чоловік підняв підборіддя.
— Так. Я гадаю, Поліанна мене зрозуміє. Передайте їй, що, на мою думку, тепер їй буде з чого порадіти.
— Так-так, звичайно, — пробелькотіла міс Полі.
— Дякую, — вклонився містер Пендлтон і рушив до виходу.
Міс Полі так і лишилася стояти посеред кімнати, вражено дивлячись на двері, за якими зник містер Пендлтон. Але однаково вона не вірила власним вухам. Джон Пендлтон усиновляє Джиммі Біна? Джон Пендлтон, багатий, незалежний, замкнений чоловік з репутацією скнари і безнадійного егоїста, всиновлює хлопчика. Ще й якого!
Зі скам'янілим обличчям міс Полі пішла нагору до кімнати Поліанни.
— Поліанно, я маю для тебе повідомлення від містера Джона Пендлтона. Він щойно був тут і просив передати, що збирається взяти до себе Джиммі Біна. Він сказав, що тепер тобі є з чого порадіти.
Стурбоване личко Поліанни раптом розпромінилося щастям.
— Порадіти? Порадіти? Ну, мені є з чого порадіти! Ой, тітонько Полі, якби ви знали, як я хотіла знайти для Джиммі Біна гарну домівку... а там же так гарно. Крім того, я рада за містера Пендлтона. Адже у нього в домі буде чудова присутність дитини.
— Що?
Поліанна болісно почервоніла. Вона забула, що так і не розповіла тітці про бажання містера Пендлтона вдочерити її... і тепер не до речі було розповідати про миттєве її власне вагання... вона не залишить любу тітоньку Полі!
— Присутність дитини, — пробубоніла Поліанна. — Містер Пендлтон колись сказав мені, що тільки жіноча рука і серце або присутність дитини творять домівку. 1 ось тепер у нього буде присутність дитини.
— О... зрозуміло, — розчулено промовила міс Полі, яка справді збагнула більше, ніж уявляла собі Поліанна. Вона уявила, що довелося пережити По-ліанні, який тиск вона витримала, коли Джон Пендлтон запропонував їй «присутність дитини», щоб перетворити його житло з купи сірого каміння на «справжню домівку». — Я зрозуміла, — завершила вона, і її очі сповнилися слізьми.
Поліанна, побоюючись, що тітка почне загадувати інші незручні питання, поквапилася перевести мову подалі від дому Пендлтона та його господаря.
— Лікар Чилтон також якось сказав, що йому потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб мати справжній дім, — зауважила вона.
Міс Полі різко повернулась до дівчинки.
— Лікар Чилтон? Звідки тобі це відомо?
— Він сам мені про це говорив. Коли сказав, що живе просто в кімнатах, а не в домівці.
Міс Полі не відповіла. Вона дивилась у вікно.
— Отже, я тоді запитала в нього, чому він не зробить так, щоб у його домі з'явилася жіноча рука і серце.
— Поліанно! — міс Полі різко повернулася до дівчинки. Щоки її пашіли.
— І я спитала. Йому було дуже прикро.
— І що він... відповів? — долаючи внутрішній спротив, запитала міс Полі.
— Ну, спочатку нічого. А тоді промовив дуже тихо, що не завжди все залежить тільки від нашого бажання.
Запала тиша. Міс Полі знову відвернулася до вікна. Її щоки ще пашіли. Поліанна зітхнула.
— Він кохає якусь жінку, і я так хотіла б, щоб у нього все склалося.
— Поліанно, звідки ти все це знаєш?
— Бо іншим разом він сказав ще одну річ. Він ізнов сказав дуже тихо, але я все розібрала. Він сказав, що віддав би все на світі за руку і серце однієї жінки. Тітонько Полі, що з вами? — скрикнула вона, побачивши, як міс Полі схопилася з місця і кинулася до вікна.
— Нічого, люба, я просто хотіла поправити цю призму, — промовила вона. її обличчя палало вогнем.

ГРА І ГРАВЦІ

Невдовзі після другого візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінґтонів завітала міс Міллі Сноу. Вона була тут уперше і тому неабияк збентежилася, коли міс Полі увійшла до вітальні.
— Я... я прийшла запитати про дівчинку, — запинаючись, мовила Міллі.
— Це дуже люб'язно з вашого боку. У Поліанни усе без змін. А як почувається ваша мама? — стомлено запитала міс Полі.
— Я ж якраз через це до вас і прийшла... переказати щось міс Поліанні, — заквапилася дівчина, плутаючись і збиваючись. — Ми гадаємо, це жахливо, це страшенно несправедливо, що дівчинка ніколи більше не зможе ходити. І це після того, що вона зробила для нас, для моєї мами, яку вона навчила гратись у свою гру. А тепер ми почули, що вона сама не може гратися у свою гру — бідолашна дитина. Я не уявляю, як це можна робити на її місці. Але коли ми пригадали все, що вона нам розповідала, то подумали, що їй приємно було б почути про те, що вона для нас зробила, і що в її випадку це може стати в пригоді, бо вона може радіти... трошки... — Міллі безпорадно закінчила й чекала, що їй відповість міс Полі.
А міс Полі сиділа та ввічливо слухала, однак в очах їй дедалі більше світився подив. Вона зрозуміла лише половину почутого і подумала про те, що завжди вважала Міллі Сноу дивакуватою, але не думала, що вона божевільна. Інакше вона ніяк не могла пояснити цей незв'язний, нелогічний, незрозумілий потік слів. Лише коли та змовкла, міс Полі тихо спитала:
— Я не все зрозуміла, Міллі. Що ж мені переказати Поліанні?
— Саме так. Перекажіть їй, — гарячково підхопила дівчина. — Хай вона зрозуміє, чим ми їй зобов'язані. Вона ж дещо бачила, бо була там, і вона знає, що моя мати вже інша. Але я хочу, аби міс Поліанна знала, наскільки вона змінилася. І я також. Я теж намагалася грати в її гру... помалу.
Міс Полі насупилася. Вона хотіла розпитати Міллі про «гру», але не було нагоди. Дівчина нервово торочила своє.
— Раніше все було погано... з мамою: вічно не-вдоволена. За таких обставин... вона й невинна. Але тепер вона дозволяє мені піднімати штори, почала цікавитися тим, як вона виглядає, які в неї сорочки, — усім навколо. Навіть почала в'язати всячину: дитячі посторонки і ковдрочки для шпиталів та ярмарків. Вона так цим захопилась!.. і радіє, що може це робити. А все завдяки міс Поліанні, бо то вона сказала матері, що треба радіти, коли є здорові руки. І матері відразу захотілося зробити щось корисне. Ото вона й узялася в'язати. А як наша кімната змінилася: скрізь червона, блакитна, жовта чесана вовна, а на вікнах — підвіски, що вона нам їх подарувала. До кімнати ж тепер увійти приємно. А раніше то була страхота: темінь, нудьга, нещасна мати. Ви мене розумієте?
Отож, будь ласка, передайте міс Поліанні, що це все сталося завдяки їй. Прошу, перекажіть їй, що ми дуже раді, що познайомилися з нею. Ми подумали, що коли міс Поліанна про це дізнається, то теж зможе хоч трішки порадіти від того, що знайома з нами. Ото й усе, — зітхнула Міллі, підхоплюючись на ноги. — Так ви їй перекажете?
— Ну, звісно, — пробурмотіла міс Полі, хоча й сумнівалася, чи зможе відтворити цю незвичайну промову.
Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу — то був лише початок, а що вже було тих повідомлень, та ще деколи таких несподіваних, що міс Полі не могла вийти з дива.
Якось прийшла маленька вдова Бентон. Міс Полі знала її добре, однак вони не обмінювалися візитами. У вдови Бентон була репутація сумної жіночки, яка завжди вдягалася в усе чорне. Але сьогодні у неї на шиї був блідо-блакитний бант, на очах бриніли сльози. Вона висловила співчуття з приводу
нещасного випадку, а тоді несміливо запитала, чи можна побачити Поліанну.
Міс Полі заперечливо похитала головою.
— Вибачте, але я нікого зараз не пускаю до неї. Може, трошки згодом.
Місіс Бентон витерла очі, підвелася і зібралася йти. Вона вже була біля виходу, коли раптом повернулася назад.
— Міс Гаррінгтон, ласкаво прошу, передайте їй мої слова, — затинаючись, мовила вона.
— Звичайно, місіс Бетон, з величезним задоволенням.
Жіночка повагалась, а тоді промовила:
— Передайте їй, будь ласка, що я... що я тепер ношу ось це, — вона торкнула блакитний бант на шиї. Помітивши в погляді міс Полі неприховане здивування, вона додала: — Ваша дівчинка так довго вмовляла мене вдягнути хоч щось кольорове, і я подумала... їй буде приємно дізнатися, що я теж почала гратися в її гру. Вона мені казала, що Фредді, напевне, було б приємніше бачити мене такою. Ви знаєте, мій Фредді — це все в моєму житті. А решта..., — місіс Бентон кивнула і пішла до виходу. — Тільки ж не забудьте, передайте Поліанні те, що я сказала, — повторила вона і зникла за дверима.
Цього ж дня прийшла іще одна вдова. Принаймні вона теж була в траурі. Міс Полі бачила її вперше. Їй цікаво було, звідки Поліанна могла її знати? Леді відрекомендувалася: місіс Тарбел.
— Ми з вами не знайомі, — почала вона, — але я добре знаю вашу небогу, Поліанну. Літо я прожила в готелі й щодня робила оздоровчі прогулянки. Під час однієї з таких прогулянок я і познайомилася з вашою небогою. Вона така мила! Я не зможу пояснити, чим вона стала для мене. Коли я приїхала сюди, мені було дуже гірко на душі. Її променисте личко та веселість нагадали мені про мою... донечку, яку я втратила багато років тому. Мене достоту вразила звістка про аварію. А коли я почула, що бідолашна ніколи не зможе ходити і дуже страждає, бо не може радіти, — я вирішила, що просто зобов'язана прийти до вас.
— Ви дуже люб'язні, — пробурмотіла міс Полі.
— Ні, це ви будете дуже люб'язною, — перебила її жінка. — Я хочу, щоб ви передали від мене Поліанні кілька слів. Зможете?
— Звичайно!
— Скажіть їй, що місіс Тарбел тепер радіє. Так, я розумію, це звучить дивно, і ви не зрозумієте. Даруйте, але дозвольте мені нічого не пояснювати, — куточки губ леді сумно опустилися, й усмішка зникла з її очей. — Ваша небога знає, що я маю на увазі. А я відчуваю, що маю їй це сказати. Дякую. Перепрошую, якщо візит здався вам безтактним, — вибачилась вона на прощання.
Остаточно збита з пантелику міс Полі поквапилася нагору до Поліанни.
— Поліанно, ти знайома з місіс Тарбел?
— Так, звичайно. Я дуже люблю місіс Тарбел. Вона хвора і дуже сумує. Вона живе в готелі й гуляє околицями. Ми гуляємо разом. Тобто... ми гуляли, — голос дівчинки затремтів, і дві великі сльози скотилися по щоках.
Міс Полі закашлялася.
— Вона щойно приходила, моя люба, — заспокоївшись, мовила жінка. — Вона просила передати тобі кілька слів, але не пояснила, до чого вони. Вона просила тобі переказати, що вона тепер радіє.
Поліанна тихо заплескала в долоні.
— Вона так і сказала? Ой, яка я рада!
— Але, Поліанно, що вона мала на увазі?
— Це — гра така, і... — Поліанна раптом змовкла і затулила рот руками.
— Яка гра?
— Нічого особливого, тітонько Полі. Тобто, я не можу вам розповісти про неї без того, щоб не згадати ще про щось, про що ви заборонили говорити.
На язиці у міс Полі закрутилося питання, однак на обличчі Поліанни була написана така мука, що всі слова завмерли.
Розв'язка настала невдовзі після візиту місіс Тар-бел, коли прийшла молодиця з вульгарно нафарбованими щоками і штучно виполовілим волоссям; вона мала високі підбори і дешеву біжутерію. Її репутація була добре відома міс Полі, а тому приймати таку особу в садибі Гаррінґтон було нездумно.
Міс Полі не подала їй руки, мимоволі задкуючи в кімнату.
Жінка одразу встала. Очі в неї були червоні, ніби від сліз. Вона зухвало запитала, чи може негайно побачити дівчинку Поліанну.
Міс Полі відмовила. Вона почала говорити суворим тоном, але в очах жінки світилося таке благання, що міс Полі стрималася і ввічливо пояснила, що зараз до Поліанни взагалі нікого не пускають.
Жінка завагалась, а тоді почала швидко говорити. Та підборіддя лишалося виклично задерте.
— Мене звати місіс Пейсон — місіс Том Пейсон. Гадаю, ви чули про мене — усі «порядні люди» чули — хоча дещо з того неправда. Але то пусте. Я прийшла до вашої дівчинки. Мені відомо про те, що з нею сталося, і мене це приголомшило. На тому тижні я почула, що вона ніколи більше не зможе ходити. Ви знаєте, я ладна поміняти з нею свої гарні ноги. Вона за годину може зробити стільки добра, скільки я не зроблю і за сто років. Але то пусте. Просто ноги не завжди даються тому, кому вони найбільш потрібні.
Жінка пересапнула і відкашлялася. Однак вона й далі вела хрипким голосом.
— Можливо, ви про це не здогадуєтеся, але я часто бачила дівчинку. Наш дім стоїть біля Пендлтон-ського узвозу; Поліанна часто ходила там і заглядала до нас, гралася з моїми дітьми, розмовляла зі мною, з моїм чоловіком, коли він був удома. Здається, це їй подобалося, і ми їй подобалися теж. Та й нам було приємно. Схоже, вона не знала, що люди її кола не часто спілкуються з такими, як ми. Бо якби вони заходили частіше, міс Гаррінгтон, таких людей, як ми, було б менше, — додала вона з раптовою гіркотою.
Отож вона заходила. Ні, вона собі не зашкодила, а нам це пішло на користь. Вона про це не здогадується і ніколи не здогадається, бо тоді доведеться розповідати і про інші неприємні подробиці, а їй це не обов'язково знати.
Отаке. З багатьох поглядів цей рік видався для нас найважчим. Ми з чоловіком були в безнадії та розпачі й готові... на все. Навіть збиралися розірвати шлюб і віддати кудись дітей... власне, ми не знали, що робити з дітьми. Але стався цей нещасний випадок, і ми почули, що ваша дівчинка ніколи не зможе ходити. І тоді ми згадали, як вона приходила до нас, як сиділа на порозі, бавилася з нашими дітьми, сміялася і — просто раділа. Вона завжди знаходила, з чого можна порадіти. А одного разу вона нам розповіла про свою гру і намагалася вмовити нас погратися в неї.
А тепер ми почули, що вона потерпає, бо більше не може гратися у свою гру, не може знайти, з чого б їй порадіти. І я прийшла, щоб сказати Поліанні — можливо, це їй допоможе порадіти, — що ми з чоловіком вирішили не розлучатися і спробувати погратися в її гру. Я знаю, вона зрадіє, тому що дуже переживала через те, що ми оповідали. Я ще не впевнена, що нам ця гра щось дасть... але сподіваюсь на краще. Принаймні ми спробуємо, бо вона так хотіла. То ви перекажете їй?
— Так, я перекажу їй, — кволо пообіцяла міс Полі. А тоді раптом з дивною рішучістю зробила крок уперед і простягла руку. — Дякую, що ви прийшли, місіс Пейсон, — щиро мовила вона.
Спротив гості щез. Губи затремтіли. Щось булькочучи, місіс Пейсон схопила простягнуту руку, повернулася і вибігла геть.
Не встигли за нею зачинитися двері, як міс Полі рішуче попрямувала на кухню до Ненсі.
— Ненсі!
Міс Полі говорила різко. Візит місіс Пейсон став останньою краплею в низці дивовижних і прикрих візитів за ці кілька днів, і господині урвався терпець. Відколи сталася аварія, Ненсі ще не чула від пані таких уразливих слів.
— Ненсі, ти можеш мені пояснити цю «гру», про яку торочать усі містяни? І як це стосується моєї небоги? Чому всі, починаючи від Міллі Сноу й до місіс Том Пейсон, просять їй переказати, що вони граються в ту гру? Складається враження, що півміста тільки те й робить, що пов'язує на шиї блакитні банти, припиняє родинні чвари або вчиться любити те, що вони раніше терпіти не могли... і все завдяки Поліанні. Я намагалася сама дізнатися в неї, але вона щось приховує, а я не хочу її турбувати в такому стані. Але, судячи з того, що вона тобі сказала минулого вечора, я підозрюю, що ти теж граєшся в цю гру. То поясни мені, нарешті, що це все означає?
Але міс Полі спіткала несподівана прикрість: Ненсі зайшлася слізьми.
— Це означає лише те, що від червня ця благословенна дитина тільки те й робила, що вчила все місто радіти, і тепер усе місто намагається віддячити їй своєю радістю.
— Якою радістю?
— Просто радістю. Це в неї гра така. Міс Полі тупнула ногою.
— І ти така ж, Ненсі? Що це за гра?
Ненсі гордо підняла голову. Вона дивилася господині просто у вічі.
— Я скажу вам, мем. У цю гру міс Поліанну навчив гратися її батько. Одного разу вона отримала разом із місіонерськими пожертвами милиці, тоді як мріяла про ляльку. Звичайно ж, вона заплакала. Та й яка дитина не заплакала б на її місці. І тоді її батько сказав, що немає в житті такої ситуації, з якої не можна було б порадіти, і що вона може порадіти навіть милицям..
— Порадіти... милицям?! — у міс Полі підкотилися ридання у горлі... вона згадала немічні дитячі ніжки під ковдрою в кімнаті нагорі..
— Так, мем. Я теж сказала, і міс Поліанна теж, але батько пояснив їй, що вона може радіти хоча б з того, що ці милиці їй не потрібні.
— О! — вирвалося з грудей міс Полі.
— А після цього випадку, як вона розповіла, батько навчив її знаходити привід радіти. І вона сказала, що це можна зробити, і що ляльки не треба, коли можна порадіти, що милиці тобі не потрібні. Вони називали це «грою в радість». Оце так, мем. Відтоді вона з усіма в неї грається.
— Але як... як... — міс Полі ніяк не могла прийти до тями.
— І це напрочуд добре спрацьовує, мем, — переконувала Ненсі з запалом, гідним самої Поліан-ни. — Аби ви знали, як багато ця дівчинка зробила для мене, і для моєї мами, і для всієї нашої родини. Ви ж знаєте, ми двічі з нею там були. Так от, вона навчила мене радіти з усього — і з дрібничок, і з важливих речей. І все стало набагато простіше. Наприклад, я терпіти не могла своє ім'я Ненсі, доки вона не сказала, що я маю радіти, позаяк мене звати не Гіфзіпа. Або от я ненавиділа ранок у понеділок, а вона навчила радіти ранкам у понеділок.
— Радіти? Ранкам у понеділок? Ненсі засміялася.
— Я знаю, це звучить дивно, мем. Але я зараз усе поясню. Це благословенне ягня дізналося, що я ненавиджу понеділки. І знаєте, якось вона мені сказала: «Ненсі, я гадаю, що ви можете радіти і в понеділок, адже до наступного понеділка лишається іще цілий тиждень». 1 тепер щоразу, коли я прокидаюся в понеділок, я згадую ці слова і почуваюся щасливою, мем. Я усміхаюся, що б там не було, щоразу, коли думаю про це. І сміх допомагає. Розумієте, це справді так.
— Але чому тоді... вона не розповіла мені про гру? — пробурмотіла спантеличена міс Полі. — Чому вона так крилася, коли я запитала її?
Ненсі завагалася.
— Перепрошую, мем, але ж ви заборонили їй згадувати батька, тому вона й не могла вам нічого розказати. Адже це батькова гра.
Міс Полі прикусила губу.
— Вона хотіла розповісти вам про все з самого початку, — вела далі Ненсі непевно. — Їй хотілося гратися з кимсь. Тому я й почала з нею гратися.
— І всі оці люди...? — голос міс Полі затремтів.
— Ой, здається, тепер про це все містечко знає. Принаймні, куди б я не пішла, я скрізь чую про це. Звичайно, багатьом розповіла вона сама, а ті — решті. Знаєте, варто лишень почати. Вона завжди так щиро всміхалася кожному і раділа, що не помітити цього було неможливо. А відколи сталася аварія, всі переживають, особливо коли чують, як вона страждає від того, що не може знайти, з чого порадіти. Ось тому вони щодня приходять сюди і розповідають, як вона навчила їх радіти, сподіваючись, що це допоможе їй самій порадіти. Бо вона дуже хотіла, аби всі гралися разом із нею.
— Що ж, я знаю ще одну людину, яка відтепер гратиметься з нею в цю гру, — захлинулася почуттями міс Полі, повернулася і вибігла з кухні.
Вражена Ненсі не могла вийти з дива.
— Це ж треба таке... — бурмотіла вона собі під ніс. — От і маєш міс Полі... Ну, тепер мене уже справді нічим не здивуєш.
Трохи пізніше медсестра лишила міс Полі з Поліанною наодинці.
— Сьогодні була ще одна відвідувачка, моя люба, — почала міс Полі, намагаючись втамувати тремтіння в голосі. — Ти пам'ятаєш місіс Пейсон?
— Місіс Пейсон? Звичайно! Вона живе біля дороги до містера Пендлтона, у неї чарівне трирічне дівча і п'ятирічний хлопчик. Вона дуже гарна, і чоловік ставний, тільки вони чомусь цього навзаєм не помічають. Іноді вони чубляться... цебто не можуть дійти згоди. Кажуть, що вони бідні, а пожертв не отримують, бо вони ж не місіонери, як... ну, він не місіонер.
На щоках Поліанни проступив рум'янець. Так само зашарілася й міс Полі.
— Але місіс Пейсон пристойно одягається, попри те, що вони бідні, — квапливо додала Поліанна. — У неї є чудові персні з діамантами, рубінами й смарагдами. В неї є ще обручка, але вона каже, що це вже занадто, і збирається її викинути та натомість взяти розлучення. Тітонько Полі, а що таке «розлучення»? Гадаю, це щось погане, бо коли вона про це говорила, то мала нещасний вигляд. Вона казала, що коли розлучиться, то більше тут не житиме; містер Пейсон забереться геть, і дітей можна десь подіти. Але мені здається, що обручка до тих перснів не завадить, хоч би їх скільки в неї було. Ге ж? Тітонько Полі, що ж таке розлучення?
— Вони нікуди не поїдуть, моя люба, — уникаючи прямої відповіді, поспішила запевнити її міс Полі. — Вони вирішили й далі жити разом.
— Ой, я така рада! Тоді я їх іще побачу, коли зможу... О, Боже, — розпачливо вигукнула Поліанна. — Тітонько Полі, ну чому я ніяк не можу запам'ятати, що мої ноги більше ніколи не ходитимуть і я більше ніколи не зможу прийти в гості до містера Пендлтона?
— Ну-ну, не треба так, — гамувала в собі ридання міс Полі. — Ти ще колись і під'їхати зможеш. Але послухай. Я не сказала тобі головного. Місіс Пейсон просила тобі переказати, що вони з чоловіком вирішили залишитися разом і спробувати погратися у твою гру, як ти цього хотіла.
Поліанна всміхнулася попри заплакані очі.
— Справді? Вона так і сказала? Ой, я така рада!
— Так, і вона сказала, що сподівається, що ти також зможеш із цього порадіти.
Поліанна швидко підвела очі.
— Але, тітонько Полі, ви так говорите, ніби про все знаєте? Ви знаєте про мою гру?
— Так, люба, — міс Полі зібрала всі сили, щоб видаватися невимушено веселою. — Ненсі мені розповіла. На мою думку, це чудова гра, і я теж хочу навчитися в неї гратися.
— Ви?! Ой, тітонько Полі, яка я рада! Якби ви знали, як я хотіла гратися в неї передусім із вами.
Міс Полі затримала віддих. Цього разу ще важче було подолати тремтіння в голосі, але їй це вдалося.
— Так, люба, тепер в цю гру гратимуться усі. Гадаю, все містечко вже грається в неї... навіть священик. Я тобі не встигла сказати, але вранці, коли ходила до міста, зустріла містера Форда, і він просив переказати тобі, що тільки-но ти зможеш приймати відвідувачів, він перший прийде до тебе. Він хоче сказати, що не перестає радіти відтоді, як ти відкрила для нього вісімсот радісних текстів. Ось бачиш, люба, усе це завдяки тобі. Всеньке місто тепер грається в цю гру і всеньке місто набагато щасливіше — і все це через одну дівчинку, яка подарувала людям нову гру і навчила гратися в радість.
Поліанна заплескала в долоні.
— Ой, я така рада! — вигукнула вона. Раптом її личко розпромінилося. — А ви знаєте, тітонько Полі, я знайшла, з чого можу порадіти. Я можу порадіти з того, що мої ноги колись ходили, бо інакше я не змогла б навчити їх гратися в цю гру.