Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

Поліанні зразу відлягло.
— Ну, то й добре, — весело проговорила вона після хвилинного мовчання. — Знаєте, я рада, що тітонька Полі не приїхала мене зустрічати. Адже це означає, що зустріч із нею ще попереду. А крім того, у мене тепер є ви.
Ненсі почервоніла. Тімоті весело підморгнув їй.
— Як на мене, то це досить вишуканий комплімент, — промовив він. — Ненсі, ти маєш подякувати юній леді.
— Я... Я думаю... Думаю про міс Полі, — виговорила вона.
Поліанна задоволено зітхнула.
— Я теж. Мені так цікаво, яка вона? Ви ж знаєте, вона — моя єдина тітонька, я довгий час навіть не підозрювала про її існування. Потім якось тато мені розповів про неї. Він казав, що живе вона у чудовому величезному будинку на самісінькому вершечку пагорба.
— Авжеж. Його вже видко, — сказала Ненсі. — Отой великий білий із зеленими віконницями.
— Ой, який гарний! А скільки дерев і трави навколо! Я ще в житті не бачила одразу стільки зелені. Ненсі, а моя тітонька Полі — багата?
— Так, міс.
— Як це чудово! Це, мабуть, так приємно мати багато грошей. А я ніколи не зустрічала дуже багатих людей. Хіба що Байти — вони в нас були най-багатші. У них килими в кожній кімнаті, а ще щонеділі вони їдять морозиво. А тітонька Полі теж щонеділі ласує морозивом?
Ненсі заперечно похитала головою. Губи їй затремтіли. Вона лукаво зиркнула на Тімоті.
— Ні, міс. Мені здається, тітонька Полі зовсім не любить морозива. Принаймні в неї на столі я його не бачила.
Обличчя Поліанни витяглося від здивування:
— Не любить? Шкода! Не розумію, як можна не любити морозива. Хоча, зрештою, може, це й на краще, бо мені тепер нічого боятися, що болітиме живіт, як одного разу в місіс Байт я стільки з'їла морозива — цілу гору. А килими в тітоньки Полі є?
— Так, у неї є килими.
— У кожній кімнаті?
— Так, майже в кожній кімнаті, — відповіла Ненсі й раптом запнулася. Вона пригадала кімнат-чину з голими стінами на горищі, де не було жодного килима.
— О, я така рада, — захоплено вигукнула По-ліанна. — Мені так подобаються килими! У нас не було килимів — тільки двоє ряденець, які ми знайшли серед місіонерських пожертв, ще й один з них був заляпаний чорнилом. А ще у місіс Байт на стінах висіло багато чудових картин. На них були зображені троянди, маленькі дівчатка навколішки, киця, вівці та лев. Ну, вівці та лев не разом, звичайно. Це в Біблії сказано, що колись вони житимуть разом, але на картинах місіс Байт вони поки що окремо. А ви любите картини?
— Я... Я не знаю, — відповіла Ненсі глухим голосом.
— А я люблю. У нас вдома їх ніколи не було. Вони не часто трапляються у місіонерських пожертвах. Одного разу тато знайшов дві картини. Кращу з них він одразу продав, щоб купити мені взуття. А друга була така порохнява, що розвалилася, щойно ми її повісили на стінку. Скло тріснуло — і все. Я тоді так плакала. Але тепер я навіть рада, що у мене не було цих чудових речей, бо тепер зможу тішитися ними у тітоньки Полі — я не встигла до них звикнути. Це так, начебто знаходиш серед місіонерських пожертв гарненькі кісники, тоді як доти там траплялися лише геть вицвілі брунатні. Господи, дивіться, який прекрасний будинок, — вихопилося в неї, коли екіпаж завернув на широку під'їзну дорогу.
Коли Тімоті вивантажував валізу Поліанни, Ненсі скористалася з нагоди й тишком прошепотіла йому на вухо:
— Не здумай мені навіть натякнути коли-небудь, що ти звільняєшся звідси, містере Тімоті Дерджин. Ти просто не смієш кинути мене саму.
— Звільнятися? Ні в якому разі, — осміхнувся юнак. — Тепер мене звідси й силоміць не витягнеш. Тепер тут з цим дівчам буде веселіше, ніж у кіно.
— Веселіше!? — обурилася Ненсі. — Здається, цій благословенній дитині буде не до веселощів тепер, коли доведеться жити під одним дахом зі своєю тітонькою. Я відчуваю, що їй у цьому домі потрібна буде надійна опора. І я стану їй такою опорою, Тімоті, бачить Бог, я стану, — поклялася Ненсі, а тоді повернулася до Поліанни й повела її широкими східцями до будинку.

КІМНАТЧИНА НА ГОРИЩІ

Міс Полі Гаррінгтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка з'явилися на порозі вітальні, вона відірвала очі від книжки і простягла дівчинці руку з таким виглядом, начебто кожен її довгий холодний палець був уособленням почуття обов'язку.
— Здрастуй, Поліанно. Я... — більше вона нічого не встигла сказати. Поліанна достоту перелетіла через кімнату і опинилася на твердих колінах шокованої міс Полі.
— О, тітонько Полі, тітонько Полі! Якби ви знали, як я вдячна вам за те, що ви дозволили мені жити у вас, — схлипувала вона. — Якби ви знали, як це чудово, що у мене тепер є ви, і Ненсі, і всі-всі! Адже ще зовсім недавно у мене була тільки Жіноча допомога!
— Можливо... хоча й не маю честі бути знайомою з цією Жіночою допомогою, — холодно відповіла міс Полі, намагаючись звільнитися від чіпких маленьких пальчиків і перевівши похмурий погляд на Ненсі на порозі.
— Ненсі, спасибі. Можеш іти. Поліанно, зроби ласку, підведись і стань як слід. Я ще не встигла роздивитися тебе до пуття.
Поліанна схопилася на рівні ноги і нервово розсміялася.
— Ой, звичайно, ви ж мене ніколи не бачили але, по правді, нема на що дивитися через ці веснянки. Ой, і я ще маю пояснити, чому я приїхала в сукенці в червону клітинку, і розповісти про чорну оксамитову баску з білими плямами на ліктях. Я вже розповідала Ненсі, що татко мені казав...
— Мене зовсім не цікавить, що говорив тобі твій батько, — різко урвала її міс Полі. — У тебе ж є валіза?
— Так, звичайно, тітонько Полі. Жіноча допомога купила мені чудову валізу. Правда, моїх речей там не так багато. Серед останніх місіонерських пожертв майже не було вбрання для таких маленьких дівчаток, як я. Але я привезла з собою усі татові книжки. Місіс Байт вважала, що я повинна їх зберегти. Розумієте, татко...
— Поліанно, — знов урвала їй міс Полі, — я хочу, щоб ти відразу засвоїла одну річ. Мені не цікаво слухати про твого батька.
Поліанна затремтіла, і їй заперло віддих.
— Чому, тітонько Полі? Ви ж не маєте на увазі... — вона запнулася, і міс Полі скористалася паузою.
— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Сподіваюся, валіза вже там. Я наказала Тімоті віднести її туди... якщо вона буде. Іди за мною, Поліанно.
Поліанна мовчки повернулася і покірно вийшла з кімнати слідом за тіткою. їй на очі набігли сльози, однак підборіддя було гордо підняте.
«Зрештою, це навіть на краще, що вона не хоче говорити про тата, — думала Поліанна. — Мені буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому вона так і сказала». Переконавшись таким чином у «ласці» своєї тітоньки, Поліанна змахнула сльози і почала охочіше розглядатися довкола. Наразі вона підіймалася сходами. Перед очима Поліанни шурхотіла розкішна чорна шовкова спідниця міс Полі. Крізь відчинені двері позаду вона встигла помітити килими у м'яких тонах та меблі, обшиті атласом. Ноги Поліанни потопали в чудовому килимі, схожому на зелений мох. Обабіч сходів на стінах золочені рами картин або зблиски сонячних променів, що пробивалися крізь прозористе мереживо фіранок, засліплювали очі. — Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, — захоплено видихнула вона. — Який у вас прекрасний будинок!
Ви, напевне, дуже щасливі, що такі багаті!
— Поліанно! — репет-нула міс Полі, стоячи нагорі біля сходів. — Твої слова мене вкрай дивують!
— Але чому, тітонько Полі? Хіба це не так? — щиро здивувалася Полі-анна.
— Звичайно ні, Поліанно! Сподіваюся, я ще не настільки втратила голову, щоб гріховно пишатися Господніми дарами, — виголосила леді, — тим більше багатством!
Міс Полі повернулася і попрямувала коридором до дверей, що вели на горище. Тепер вона була ще більше впевнена у правильності свого наміру поселити дівчинку на го- рищі. Спочатку вона про- сто хотіла тримати небогу
подалі від себе, а також вберегти розкішні меблі від необережного поводження дитини. А тепер, коли міс Полі виявила в Поліанни таку схильність до марноти, вона бачила, що рішення про маленьку і вбогу кімнатку на горищі напрочуд правильне.
Ніжки Поліанни весело дріботіли позаду тітки. її великі блакитні очі теж захоплено роздивлялися усе довкола, аби жодної гарної або цікавої речі у цьому чудовому будинку не оминути увагою. Але найбільше вона прагнула вгадати, за якими з цих чарівних дверей чекає на неї її власна кімната — мила, прекрасна кімната, повна фіранок, килимків та картин... Тут тітка рвучко відкрила двері й ступила на інші сходи.
Тут не було нічого цікавого. Голі стіни обабіч. У кінці сходів — сутінки до найдальших закутків, де дах спускався майже до підлоги і де громадилося безліч ящиків та скринь. До того ж тут було спекот-но й душно. Поліанна мимохіть підняла голову вгору, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тітонька відчинила двері праворуч.
— Це — твоя кімната, Поліанно. Я бачу, твоя валіза уже тут. Ключ у тебе?
Поліанна мовчки кивнула. В очах їй майнув переляк.
Міс Полі спохмурніла.
— Коли я тебе про щось запитую, Поліанно, то я хочу, щоб ти мені відповідала голосно, а не просто хитала головою.
— Так, тітонько Полі.
— Дякую. Так краще. Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі потрібно, — додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. — Я пришлю Ненсі допомогти тобі розпакувати речі. Вечеря о шостій, — закінчила вона і хутко почала спускатися сходами.
Поліанна ще постояла, дивлячись тітці услід. Тоді обвела широко відкритими очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна. Погляд спинився на валізці, яка ще зовсім недавно стояла перед нею в її кім-натчині в будинку на далекому Заході. Наступної миті вона подалася до валізки, впала поруч з нею на коліна і затулила обличчя руками.
Такою її за кілька хвилин застала Ненсі.
— Ну, годі, годі, моє бідолашне ягнятко, — заспокоювала вона, опускаючись на підлогу і пригортаючи дівчинку. — Я так і знала, що вона вас доведе.
Поліанна похитала головою.
— Ні, Ненсі, це я сама дуже погана і зла, страшенно зла, — хлипала вона. — Я все ніяк не можу змиритися з тим, що мій татко Богу та янголам потрібен більше, ніж мені.
— Та їм він зовсім непотрібен, — рішуче заявила Ненсі.
— О, Ненсі! — непідробний жах висушив сльози в очах Поліанни.
Ненсі знічено всміхнулася й енергійно потерла очі.
— Ну, я зовсім не це мала на увазі, — квапливо вигукнула вона. — Гаразд, давайте мерщій ключ, відкриємо валізку й дістанемо сукенки.
Поліанна, все ще схлипуючи, дістала ключа.
— Тут не так уже й багато речей, — нерішуче сказала вона.
— Тим швидше ми їх повиймаємо, — заспокоїла її Ненсі.
Обличчя Поліанни раптом осяяла усмішка.
— Ай справді! Я повинна радіти, що у мене так мало речей! — вигукнула вона.
Ненсі витріщила очі.
— Чом би й... ні, — невпевнено відповіла вона. Моторна Ненсі хутенько розпакували книжки, латану білизну і кілька вбогих сукенок. Поліанна, вже сяючи усмішкою, літала по кімнаті, розвішуючи сукенки в шафі, складаючи книжки на столі та ховаючи білизну в шухляди.
— Ну ось, тепер це... це просто чудова кімната. Ге ж, Ненсі? — пробелькотала вона незабаром.
Ненсі не відповіла. Вона удавала, що зосереджено щось шукає на дні валізки. А Поліанна зупинилася біля комода і пильно подивилася на голу стіну, де мало б висіти дзеркало.
— Ні, я маю радіти, що тут немає дзеркала, бо якщо тут немає дзеркала, я не бачитиму своїх веснянок.
У Ненсі з вуст зірвався незрозумілий вигук. Поліанна здивовано повернулася, але служниця ще з більшим завзяттям почала порпатися у валізі. За хвилину Поліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула й заплескала в долоні від захоплення.
— Ой, Ненсі, я такого ще не бачила, — видихнула вона. — Подивіться оно туди... дерева, будиночки, гарний шпиль церкви, сріблиться річечка. О, Ненсі, тут і картини не потрібні. Я рада, що вона мене тут оселила!
Але Ненсі зайшлася плачем, здивувавши і засмутивши Поліанну. Дівчинка кинулася до неї.
— Що сталося, Ненсі? Чому ви плачете? — допитувалася вона, а тоді з осторогою: Може... Може, це була ваша кімната?
— Моя кімната? — палко схопилася Ненсі, тамуючи сльози. — Ні, ви справді таки маленьке янголятко з неба. І скільки ж іще впокорюватися... Ой лишенько! Це вона дзвонить. — Після цих зворушливих слів Ненсі схопилася на рівні ноги, побігла комітьголов з кімнати і подріботіла сходами вниз.
Зоставшися сама, Поліанна повернулася до своєї «картини», як вона подумки назвала чудовий краєвид за вікном. Тоді спробувала торкнути віконницю:
задуха ставала просто нестерпною. Віконниця напрочуд легко піддалася. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Поліанна вихилилася з нього, спиваючи свіже духмяне повітря.
Відтак вона підбігла до другого вікна. І воно невдовзі теж відчинилося. Величезна муха пролетіла біля носа Поліанни і голосно загула по кімнаті. За нею залетіла іще одна, потім — ще, але Поліанна не звертала на це жодної уваги. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Воно ніби вабило Поліанну.
Раптом дівчинка голосно засміялася:
— А чом би й ні, — пирснула вона і за мить уже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче мавпочка, по вітті швиденько спустилася на найнижчу гілку. Поліанна добре лазила по деревах, але зістрибувати на землю було трохи лячно. Та вона затамувала віддих, розгойдалася, тримаючись сильними ручками, і м'яко приземлилася навкарачки на траву. Тоді підвелася й роззирнулася довкола.
Вона була позаду великого будинку. Перед нею лежав садок, у якому, зігнувшись, працював дідусь. Поза садком стежинка бігла через широке поле до кручі, на якій самотня сосна стояла на сторожі величезної скелі. Поліанні наразі здалося, що їй понад усе хочеться бути саме там — на вершечку великої скелі.
Перебіжками Поліанна проскочила повз дідуся, котрий схилився над роботою, промкнулася поміж рядками зелених рослин, і, засапавшись, досягла стежини, що бігла полем. Потім, не відступаючи, Поліанна почала свою мандрівку. Поволі вона починала розуміти, що до скелі не близький світ, хоча з вікна здавалося, буцім до неї рукою подати!
За п'ятнадцять хвилин дзиґар у передпокої садиби Гаррінгтонів пробив шосту годину. Разом з останнім ударом годинника Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.
Минула хвилина, дві, три... Міс Полі насупилася й тупнула ногою, взутою в пантофлю. Тоді рвучко підвелася, пішла у коридор і нетерпляче подивилася вгору на сходи. Хвилину поприслухалася. Відтак повернулася і стрімко зайшла до їдальні.
— Ненсі, — почала вона рішуче, щойно з'явилася маленька служниця, — моя небога запізнюється. Ні, кликати її не треба, — додала суворо, коли Ненсі хотіла піти до дверей. — Я її попередила, коли у нас вечеря. А тепер нехай нарікає на себе. Нехай вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом і молоком.
— Так, мем.
На щастя, міс Полі не звернула уваги на вираз обличчя Ненсі.
Після вечері Ненсі при першій нагоді прокралася на горище до кімнатчини кухонними сходами.
— Хлібом і молоком, аякже, і це лише через те, що бідне маленьке ягнятко сплакалося і заснуло, — люто бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочиняючи двері до кімнати. І відразу зарепетувала: — Де ви? Де ви заховалися?! Та де ж ви поділися?
Ненсі зазирнула в шафу, під ліжко, навіть у валізку та глек з водою. Тоді притьмом збігла сходами вниз і — в садок до старого Тома.
— Містере Том, містере Том, нашої благословенної дитини немає, — кричала вона. — Вона повернулася на небо, звідки і прийшла до нас, бідолашне ягнятко... а мені треба нагодувати її хлібом з молоком на кухні... ту, котра зараз, певне, споживає янгольську їжу, їй-їй.
Дідусь випростався.
— Янгольську їжу? — недовірливо перепитав він, озираючи при тому чудовий призахідній краєвид. Раптом зупинив погляд, придивився й сказав до Ненсі, лукаво усміхаючись: — Що ж, якщо вона вирішила видряпатися поближче до янголів, то їй це ще може вдатися, — погодився він, показуючи коцюрблим пальцем на тоненьку звійну фігурку на вершечку височенної скелі, що виднілася на тлі багрянистого неба.
— Ну, як на мене, так вона на небо сьогодні не потрапить, — рішуче заявила Ненсі і кинулася до стежинки, що вела через відкрите поле. — Якщо господиня питатиметься, скажіть, що я не забула про посуд, але просто пішла прогулятися, — гукнула вона через плече й помчала щодуху.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар