Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

— Нині, дядечку, модно одружуватися з американками.

— Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! — вигукнув лорд Фермор, бухаючи кулаком по столу.

— Але ставка на американках.

— Я чув, вони не витривалі, — буркнув Генрів дядько.

— Так, довгі перегони їх скоро знесилюють, але на коротких, з бар'єрами, їм немає рівних. Перепони вони беруть просто вмах! Не думаю, щоб Дартмур мав який шанс вистояти.

— А хто її батьки? — пробурчав старий добродій. — І чи є вони взагалі в неї?

Лорд Генрі похитав головою.

— Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, — промовив він, підводячись.

— Її батько десь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?

— Заради Дартмура я б хотів, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіший фах після політики.

— Але ж вона хоча б гарненька?

— Вона поводить себе як справжня красуня! Так більшість американок робить — у цьому й секрет їхньої принадності.

— А чого б тим американкам не лишатись у себе вдома? Ми ж тільки й чуємо, що ота Америка — сущий рай для жіноцтва.

— Авжеж, рай. Тим-то вони й намагаються так ревно, як і Єва колись, драпанути з нього, — сказав лорд Генрі. — До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, а то спізнюсь на полуденок. Дякую за розповідь! Мені до вподоби знати все про своїх нових знайомих і нічого не знати про давніх.

— Де ти полуднуватимеш, Гаррі?

— У тітоньки Аґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її останній протеже.

— Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Аґаті, хай більше не набридає мені цими благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердій жінці здається, що у мене тільки й роботи — підписувати чеки на її дурні забаганки!

— Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.

Старий лорд схвально мугикнув і подзвонив, щоб слуга провів гостя. Через пасаж лорд Генрі вийшов на Берлінґгон-стріт і завернув у бік Барклі-сквер.

...Так ось яка Доріанова історія! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвилювали, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним підступним ударом. Місяці мовчазного страждання, і потім дитина, породжена в муках. Матір забирає смерть, а хлопчик залишається сиротою, відданим на сваволю старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало юнакові, немовби додавало чару його образові. За прекрасним завжди криється щось трагічне. Щоб хоча б найдрібніша квітка могла запахтіти, світи мусять творитись у болях...

А який прегарний був Доріан учора за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста були напіврозтулені в жахній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали рум'янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним — це наче торкатися ніжних струн скрипки: він подає голос на кожен дотик і порух смичка....

Та й самий вплив твій на іншу людину — як він зачаровує! Ніщо не можна прирівняти до цього. Переносити на якусь хвилю власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої власні думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрасті і юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, — в усьому цьому справжнє задоволення, може, навіть найповніше задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому й вульгарному віці, як наш вік, вкрай плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах....

До того ж цей юнак, якого він таким незвичайним випадком запізнав у Безіловій робітні, — чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. Його привабливість, незаймана чистота його юності, його врода, схожа на ту, яку увічнив давньогрецький мармур... З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном — або забавкою. Який живий жаль, що така врода приречена загинути!...

А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Новий метод творчості, свіжий спосіб бачення життя, так дивно навіяний самою лише присутністю людини, що несвідома всього цього. Мовчазний і незримий дух імлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дріада, безстрашно постає перед зір митця, бо в його душі, давно спраглій за ним, пробудилася та натхненна проникливість, якій одній тільки відкриваються чудовні тайни природи. Форми й обриси звичайних речей стали високо досконалі, вони мовби набрали символічної вартості — як взірці зовсім іншої, вищої структури, що її лиш тінню є реальний світ. Яке все це незвичайне! Щось подібне знавали і в минулому. Чи ж не Платон, митець думки, перший заналізував це? І чи не Буонарроті вирізьбив це у барвистому мармурі низки своїх сонетів? Але, як на нашу добу, воно дивовижне....

Попередня
-= 101 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар