Слава ЗСУ!

Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував на собі зосереджені очі Доріана Ґрея, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його сопілки. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнілих очах побиралося задумою.

Нарешті в убранні нашої доби до кімнати ввійшла Дійсність — в особі служника, котрий доповів герцогині, що її екіпаж подано. Леді з жартівливим розпачем сплеснула в долоні:

— Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловіка в клубі і разом з ним поїхати на якісь противнющі збори, де він має головувати. Якщо я спізнюся, він обов'язково розшаленіє, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен. Цей капелюшок у мене надто крихкий — гостре слово може понівечити його. Ні, ні, я мушу йти, люба Аґато. До побачення, лорде Генрі, я захоплена вами, хоч ваші думки й дуже нездорові. Я рішуче не знаю, що й сказати про ваші погляди... Неодмінно заїжджайте коли до нас на обід. Може, у вівторок? Ви вільні у вівторок?

— Для вас, герцогине, я завжди вільний, — з уклоном промовив лорд Генрі.

— О, це і дуже гарно, і дуже погано з вашого боку! — скрикнула герцогиня. — Отже, майте на увазі: ми вас чекатимем.

З цими словами вона велично випливла з кімнати, а за нею і леді Аґата та інші дами.

Коли лорд Генрі знову сів, містер Ерскін підійшов до нього і примостився поруч, поклавши руку юнакові на плече.

— Ви розмовляєте так, що куди там тим книжкам! — сказав він. — А чому б вам не написати від себе книжку?

— Я занадто люблю читати книжки, містере Ерскін, щоб іще морочитись писанням їх. Певна річ, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, і так само фантастичний. Але у нас в Англії публіка цікавиться лише газетами, букварями й енциклопедіями. З усіх народів світу англійці найменше знаються на красі літератури.

— Боюся, ви маєте слушність, — погодився містер Ерскін. — Я й сам свого часу мав намір стати письменником, але давно скинувся цієї думки... А зараз, мій юний друже, коли дозволите мені так вас називати, чи можу я запитати — ви серйозно все це говорили за полуденком?

— Я зовсім забув, що тут говорив, — осміхнувся лорд Генрі. — Мабуть, якісь дурниці?

— Так, і дуже небезпечні. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, і коли що станеться з нашою доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця... Але мені було б цікаво побалакати з вами про життя — знаєте, моє покоління таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завітайте до мене в Тредлі. Там, за чаркою чудового бурґундського, — на щастя, його в мене ще досить, — ви б виклали свою філософію насолоди.

— Це буде чарівно! Візит до Тредлі — велика честь. У Тредлі надзвичайний господар і надзвичайна книгозбірня.

— Ви прикрасите її своєю присутністю, — з ґречним уклоном відповів літній добродій. — Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тітонькою. Мені пора в «Атенеум»*. Це година, коли ми там куняємо.

— Всі ви, містере Ерскін?

— Так, усі сорок чоловік у сорока кріслах. Ми готуємось до засідання в Англійській літературній академії.

Лорд Генрі, сміючись, підвівся.

— А я піду до Гайд-парку.

У дверях його руки доторкнувся Доріан Ґрей.

— Дозвольте й мені піти з вами, — пробурмотів він.

— Але ж ви, здається, обіцяли зайти до Безіла Голворда?

— Я радше пішов би з вами. Мені навіть потрібно з вами піти! Дозвольте мені! І ви обіцяєте розмовляти зі мною весь час? Ваша мова така чарівна, як ні в кого.

— Ой, я вже набалакався сьогодні, — посміхнувшись, заперечив лорд Генрі. — Зараз мені хочеться хіба що дивитись на життя. Коли це вас цікавить — ходімо, подивимось разом.

Розділ IV

Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері. Це була по-своєму дуже гарна кімната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з ліпним оздобленням стелі. Підлогу покривала цеглиста повстина, а на ній там і сям розстелено було шовкові перські килимці з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи Клодіона, а обік неї лежав примірник «Les Cent Nouvelles» в оправі Кловіса Ева. Книжка ця колись належала самій Марґариті Валуа, і палітурки її були поцятковані золотими стокротками, що їх королева обрала собі за емблему. На полиці каміна красувалося кілька блакитних порцелянових ваз із барвистими тюльпанами. Крізь вікно, густо похрещене свинцевим переплетінням, ллялося рожеве світло літнього лондонського полудня.