Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

— Він аристократ, — похмуро мовив Джеймс.

— Він — Принц! — наспівом протягла Сібіл. — Чого ще тобі треба?

— Він хоче зробити тебе рабою!

— Я здригаюся від думки про волю.

— Ти повинна стерегтись його, Сібіл.

— Бачити його — це його обожнювати, а знати його — це вірити йому.

— Сібіл, ти просто збожеволіла перед ним! Дівчина засміялась і взяла брата за руку.

— Ох ти, мій Джіме, в тебе думки — як у столітнього діда! От зажди, колись ти й сам закохаєшся, тоді зрозумієш, що це таке. Ну не дивись так набурмосено! Тобі б радіти, що хоч ти й від'їжджаєш, а сестра твоя така щаслива, як ніколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде інакше. Ти їдеш до нового світу, а я свій знайшла тут... Ось два місця, сядьмо, Джіме, — подивимось, як гуляє гарно виряджена публіка.

Вони усілися серед юрми відпочивальників. Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими вогнистими язичками. У повітрі трепетною хмаркою духовитої пудри зависав білий порох. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів.

Сібіл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що він гадає робити, які має сподіванки. Джеймс відповідав звільна і неохоче. Вони перекидалися словами, як гравці обмінюються фішками. Сібіл чулася пригніченою, що не зуміла запалити брата своєю радістю. Слабка усмішка на його понурому обличчі — ото й усе, чого вона домоглася.

Дівчина замовкла. Раптом у погляд їй упало злотисте волосся й усміхнені уста: повз них у відкритому екіпажі проїхав з двома дамами Доріан Ґрей.

Сібіл скочила на ноги.

— Он він!

— Хто? — спитав Джім Вейн.

— Чарівний Принц, — відповіла вона, проводжаючи поглядом екіпаж.

Хлопець, і собі схопившись, міцно стиснув її руку.

— Де? Покажи мені! Де він? Мені треба його побачити! — вигукував він. Але в цю мить той екіпаж заслонила запряжена четвіркою карета герцога Бервіка; коли ж вона проїхала, його вже зовсім не було видно.

— Уже зник, — сумовито прошепотіла Сібіл, — а я так хотіла, щоб ти його побачив...

— І я хотів. Бо коли він скривдить тебе, я знайду його й уб'ю. Це так само певно, як те, що Бог є на небі!

Сібіл жахно глянула на брата. Він ще раз повторив свої слова. Вони розітнули повітря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди; якась пані, що стояла поблизу дівчини, пирснула сміхом.

— Ходім звідси, Джіме, ходім! — стиха мовила Сібіл. Вона стала пробиратися крізь юрбу, а брат слухняно рушив за нею, радий, що нарешті розважив душу.

Коли вони дійшли до статуї Ахілла, дівчина обернулась і подивилася на брата. Жаль стояв їй в очах, а вуста — усміхались. Вона докірливо похитала головою;

— Ти зовсім здурів, Джіме, ну геть-чисто здурів! Ти просто хлопчисько-сердюк, та й годі. Ну де ж можна говорити такі бридкі речі? Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти просто ревнивий і злющий!.. Ой, як я хотіла б, щоб ти закохався! Любов робить людей добрими, а твої слова такі злі...

— Мені вже шістнадцять років, — заперечив Джеймс, — і я знаю, що кажу. Мати не зарадить тобі. Вона не зможе про тебе подбати... Тепер я взагалі шкодую, що виладнався до Австралії. Мені треба було б плюнути на все і лишитися з тобою. Я б так і зробив, якби не підписав уже контракту.

— О, не треба так, Джіме. Ти поводишся, як герої тих безглуздих мелодрам, що в них так залюбки грала мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а бачити його — це справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я кохаю, — правда, Джіме?

— Мабуть — доки ти кохатимеш його, — була понура відповідь.

— Я кохатиму його повік! — вигукнула вона.

— А він тебе?

— І він теж!

— А ні — то хай начувається!

Вона аж відсахнулась, вражена братовим тоном, тоді засміялася і поклала руку йому на плече. Адже брат її — всього лишень хлопчисько!

Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже за п'яту, і Сібіл мала лягти відпочити яку часину перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він радніше попрощається з нею, поки мати ще внизу. А то мати неодмінно встругне яку препротивну сцену!

І вони попрощались у кімнатинці Сібіл. Джеймсові душу пекли ревнощі й люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, її пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар