Слава ЗСУ!

— Ой, як я не люблю переодягатись у вихідне вбрання, — буркнув Голворд. — І так неприємно почуваєшся в ньому!

— Маєш рацію, Безіле, — мляво погодився лорд Генрі. — Сучасні костюми відразливі — вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх — це єдина барвиста річ, що залишилась нам нині.

— Гаррі, тобі направду-бо не слід так говорити перед Доріаном.

— Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?

— Перед обома.

— Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, — обізвався нараз Доріан Ґрей.

— То й підете. І ти також, Безіле?

— Їй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.

— Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Грей.

— Я буду страшенно радий!

Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.

— Я лишуся із справжнім Доріаном, — сумно мовив він.

— То це він — справжній Доріан? — скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. — Невже я й справді такий, як він?

— Авжеж, ви точнісінько такий самий.

— Це ж чудово, Безіле!

— Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, — зітхнув Голворд, — а це вже неабищо.

— І як тільки людям кортить отієї постійності! — вигукнув лорд Генрі. — Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.

— Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, — мовив Голворд. — Залишіться у мене, пообідаємо разом.

— Не можу, Безіле.

— Чому?

— Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.

— Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.

Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.

— Я благаю вас.

Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.

— Ні, я мушу йти, Безіле, — відповів Доріан.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. — Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?

— Неодмінно.

— Ви не забудете?

— Ні, звичайно, ні, — запевнив Доріан.

— І... Гаррі!

— Що, Безіле?

— Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.

— А я вже й забув,

— Я покладаюся на тебе, Гаррі.

— Хоча б я сам міг покладатись на себе! — засміявся лорд Генрі. — Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!

Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з'явився вираз болю.

Розділ III

Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені, маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі — посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом — вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, — і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам'яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі — переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі, за винятком періодів, коли торі стояли при владі, — тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько, дарма що безуспішно, гороїжився перед своїм камердинером, — безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, — а своєю численною ріднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він і казав усе, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато що можна зауважити в обороні його упереджень.