Слава ЗСУ!

— Мені не треба, щоб там прибирали, Ліф. Мені потрібен лише ключ.

— Але ви наберетесь павутиння, сер, якщо туди ввійдете. Таж ту кімнату років п'ять уже не відчиняли — відтоді як померли їхня світлість.

Доріан стенувся на згадку свого діда. Пам'ять про старого лорда була йому ненависна.

— Пусте! — відповів він. — Я просто хочу заглянути туди, і більше нічого. Дайте мені ключа.

— Ось ключ, прошу, сер. — сказала літня жінка, перебираючи непевними тремтливими пальцями в'язку ключів. — Ось він. Зараз я його витягну із в'язки. Але ж бо ви не думаєте туди перебратися, сер? Вам же зручно тут, правда?

— Ні, ні, не думаю! — нетерпляче скрикнув Доріан. — Дякую, Ліф. Оце й усе.

Вона забарилася ще на хвильку, питаючи вказівок у якихось господарських справах. Зітхнувши, Доріан сказав, що як вона зробить, так і добре буде. Розплившись удоволеною посмішкою, економка вийшла.

Коли двері зачинилися за нею. Доріан поклав ключа до кишені і озирнувся. Погляд його впав на пурпурове атласне покривало, щедро вигаптуване золотом, — чудовий взірець венеційського мистецтва кінця XVII сторіччя. Це покривало його дід нагледів десь у монастирі біля Болоньї. Ось у нього можна буде завинути ту жахливу річ. Воно, мабуть, часто правило за покрову для небіжчиків. А тепер воно ховатиме картину розкладу страшнішого й відразливішого за розклад самого трупа, бо цей розклад викликатиме жах, але не буде йому кінця. Як хробаки точать мертвяка, так Доріанові гріхи роз'їдатимуть його образ на полотні. Вони нівечитимуть його вроду, пожиратимуть його грацію. Вони опоганять цей портрет і покриють його ганьбою. Але портрет усе-таки житиме, він буде безсмертний!

Доріана аж пересмикнула ця думка, і на мить він пожалкував, що не розповів художникові всієї правди. Безіл допоміг би йому опиратись і впливові лорда Генрі, і ще згубнішому впливові його власного темпераменту. Безілева любов до нього — бо це таки справді любов — почуття високе й шляхетне. То не просто породжене фізичним чуттям захоплення вродою — захоплення, що вмирає, коли чуття слабнуть. Ні, то любов така, яку знав Мікеланджело, яку знали і Монтень, і Вінкельман, і Шекспір. Так, Безіл міг би врятувати його. Але тепер уже запізно. Минуле завжди можна усунути — покутою, зреченням або забуттям, але майбутнє — неминуче. Він чув, як у ньому вирували пристрасті, що знайдуть для себе жахливий вихід, як пробуджувались марення, що, здійснившись, похмурою тінню обляжуть його життя.

Він зняв з канапи пурпурно-золоту тканину, що покривала її, і пройшов з нею в руках за ширму. Чи не стало обличчя на полотні ще потворнішим? Нібито ні, але все-таки огиду воно викликало в Доріані ще більшу. Злотисті кучері, блакитні очі, ясно-червоні уста — усе, як і було. Став інакшим самий лише вираз обличчя. Воно жахало своєю жорстокістю. Проти цього осудливого докору, що бачився йому на портреті, такі дріб'язкові й мізерні були Безілеві дорікання за Сібіл Вейн! Його власна душа дивилась на нього з полотна і вимагала відповіді. Опечений болем, Доріан поквапно накинув на портрет пишну покрову. У цю мить постукали в двері. Він ледве встиг вийти з-за ширми, як до кімнати ступив камердинер.

— Люди вже прийшли, мсьє.

Доріан подумав, що Віктора треба збутись одразу ж. Не можна допустити, щоб він знав, куди подінуть портрет. Щось лукаве є в його очах — в них і розум, і якась ненадійність. Сівши за стіл, Доріан написав записку до лорда Генрі, прохаючи чого-небудь почитати і нагадуючи йому, що сьогодні вони мають зустрітися у чверть на дев'яту.

— Почекаєте на відповідь, — сказав він, даючи служникові записку. — А робітників проведіть сюди.

За дві-три хвилини в двері знову постукали і з'явився сам містер Габард, звісний багетний майстер із Саут-Одлі-стріт, разом із своїм молодим, дещо грубуватим на вигляд помічником. Містер Габард був маленького зросту червонолиций чолов'яга з рудими баками. Його захоплення мистецтвом значною мірою послаблювала безнадійна нужденність більшості художників, що мали з ним до діла. Зазвичай він не полишав своєї майстерні, воліючи радше, щоб замовники самі приходили до нього. Але з ласки до Доріана Ґрея він завше робив виняток. Чимось Доріан приваблював кожного — навіть бачити його було приємно.

— Чим маю служити, містере Ґрей? — спитав майстер, потираючи гладкі таранкуваті руки. — Це для мене честь — особисто з'явитись до вас. Я щойно дістав прекрасну раму, сер. Підібрав на аукціоні. Стара флорентійська робота, з Фонтгілу, здається. Чудово пасує релігійному сюжетові, містере Грей.

— Даруйте за клопіт, містере Габард. Я певно що загляну до вас подивитись на раму, хоча останнім часом не дуже цікавлюсь релігійним малярством. Але сьогодні мені треба тільки перенести одну картину нагору. Вона досить важка, тому я й попросив у вас людей.