Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

На безхмарному червонясто-зеленавому небі, що видніло за вікнами, мерехтіла самітна зірка. Доріан усе читав, аж поки в темені зовсім порозпливалися літери. І лише тоді, після кількох нагадувань служника про пізню годину, підвівся і, пройшовши в суміжну кімнату, поклав книжку на маленький флорентійський столик обік свого ліжка. Потім почав перевдягатись на обід.

Була вже майже дев'ята година, коли він з'явився у клубі, де, чекаючи на нього, нудився самотою в невеликому салоні лорд Генрі.

— Перепрошую, Гаррі, — вигукнув Доріан, — але далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!

— Атож, я так і думав, що вона вам сподобається, — відповів лорд Генрі, підводячися з крісла.

— Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.

— То ви вже розумієтесь на цьому? — зауважив лорд Генрі.

І вони рушили до їдальні.

Розділ XI

Довгі роки Доріан Ґрей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А вірніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж дев'ять розкішно виданих її примірників і оправив кожен в інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часом уже трохи не зовсім виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, чарівний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прототипом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще до того, як він прожив це життя в дійсності.

Але в одному Доріан був щасливіший за фантастичного героя роману. Він ніколи не зазнавав — і йому не судилося ніколи зазнати — того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли він раптом згубив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи, — адже мало не завжди радість, а насолода й поготів, мають у собі дрібку жорстокості, — перечитував Доріан останню частину книжки, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе та розпач людини, яка втратила те, що цінувала найдорожче в інших людях і взагалі у світі.

А Доріан мав чим тішитись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голворда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув найчорніші поголоси про Доріана — чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, — не могли пойняти віри у його безчестя, коли бачили Доріана в живі очі. Він завжди виглядав людиною, якої не діткнув житейський бруд. Люди, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли він заходив, наче сама незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він мовби нагадував їм про втрачену чистоту. Їх брало подивом, як це така чарівна з лиця людина спромоглась уникнути тавра нашого віку, ницого і сластолюбного воднораз.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все юне ще лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну вроду і все більш зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а бува з моторошним і жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше — ознака розбещеності чи ознака віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті і осміхався. Він брав на глум це спотворене й понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під чужим ім'ям, Доріан Ґрей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було чисто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони були сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіш він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала все невситимішою.

Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правила світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гістьми, які мали собі до послуг чари мистецтва найславетніших музик дня. Його обіди, що в опорядженні їх йому завжди допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу: екзотичні квітки, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний та золотий посуд гармонійно зливались у справжню симфонію. І було чимало таких — надто серед зеленої молоді, — що бачили в Доріані Ґреї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітоні чи Оксфорді, ідеалу, який мав сполучити в собі високу культурність ученого з ґрацією та досконалими манерами світської людини. Доріан Ґрей їм видавався одним з тих, що, як мовляв Данте, намагаються «осягти досконалість, поклоняючись красі». Кажучи словом Ґотьє, він був тим, для кого «існує видимий світ».

Попередня
-= 137 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар