Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

— Мабуть, десь тут, сер? — хрипло спитав кучер через віконце.

Доріан прочнувся з задуми й визирнув.

— Та наче тут, — відповів він і, вмить висівши з кеба й давши кучерові обіцяний другий соверен, хутко подався до набережної. Де-не-де на кормах великих торговельних суден мигтіли ліхтарі. Світло їх, падаючи в калюжі, розсипалося на скалки. Вдалині видніли червоні вогні пароплава, що вантажився вугіллям перед відпливом. Ковзкий брук вилискував, як мокрий дощовик.

Доріан хапливо повернув ліворуч, раз по раз оглядаючись, чи не йде хто назирці. За яких сім-вісім хвилин він дістався обшарпаного будиночка, що вклинився поміж двох похмурих фабричних корпусів. В одному з горішніх вікон світилася лампа. Доріан зупинивсь і постукав у двері умовним стуком.

Незабаром у коридорі почулася хода і хтось відкинув з гачка дверний ланцюжок. Двері тихо прочинилися, і Доріан увійшов, не промовивши й слова до приземкуватої незграбної постаті, яка розтанула в пітьмі, даючи дорогу. Кінець проходу висіла подерта зелена завіса, що колихнулася під поривом вітру від дверей на вулицю. Відслонивши її, Доріан опинився в довгій низькій кімнаті, схожій на колишній третьорядний дансинг. Різке світло газових ріжків на стінах тьмарили й викривлювали дзеркала навпроти, загиджені мухами. Замащені рефлектори з ребристої бляхи над газовими ріжками немов утворювали тремтливі огнисті кола. Підлога була посипана жовтуватою тирсою із слідами бруду від черевиків і темними плямами від лікеру. Кілька малайців, примостившись навпочіпки біля маленької пічки, де жевріло деревне вугілля, грали в кості й гомоніли, блискаючи білими зубами. В одному кутку, припавши тілом до столу і схиливши голову на руки, сидів моряк, а біля розцяцькованого прилавка в усю стіну двоє виснажених жінок кпили собі з якогось старигана, що, бридливо кривлячись, чистив рукави своєї куртки.

— Йому здається, що то червоні мурахи, — засміялась одна з жінок, коли Доріан минав їх.

Старий зирнув на неї повними жаху очима і заскимлив.

Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і в обличчя вдарив йому густий дух опіуму. Він глибоко вдихнув запах, і ніздрі його насолодно затремтіли. Коли Доріан увійшов у комірчину, молодик з гладким білявим волоссям, що, нахилившись над лампою, прикурював довгу тонку люльку, глянув на нього і непевно кивнув головою.

— Ти тут, Адріане? — пробурмотів Доріан.

— А де ж мені ще бути? — відказав той апатично. — Тепер ніхто з товариства й розмовляти зі мною не хоче...

— Я гадав, ти виїхав з Англії.

— Дарлінґтон анічогісінько не збирається робити. А той рахунок мій брат нарешті сплатив. Але Джордж також не розмовляє зі мною... Та мені байдуже, — додав він, зітхнувши. — Поки маєш оце, тобі не потрібні друзі. Либонь, і так їх у мене було забагато...

Здригнувшися, Доріан скинув оком на моторошні постаті, що в найвигадливіших позах порозвалювались на драних матрацах. Ці скорчені руки й ноги, порозкривані роти, невидющо втуплені тьмаві зіниці — наче заворожували його. Він знав і муки того чудного раю, де вони зараз витали, і те похмуре пекло, що являло їм таємниці нових радощів. Але їм легше, ніж йому, бранцеві своїх думок. Спогади, ніби якась жахлива неміч, пожирали його душу. Час від часу він немов бачив, як п'ялить у нього очі Безіл Голворд. І відчував, що тут не може залишатись. Та й присутність Адріана Сінґлетона стривожила його. Він хотів опинитись там, де його ніхто не знає. Хотів утекти від самого себе.

— Я піду в інше місце, — помовчавши, сказав він.

— На пристань?

— Ага.

— Але там, мабуть, ота дика кішка. Сюди її вже не пускають.

Доріан знизав плечима.

— Мене нудить від закоханих жінок. Коли жінки ненавидять, вони куди цікавіші. Та й «план» там кращий.

— Де, однаковісінький.

— Але, як на мене, той більше смакує. Ходім потягнемо чого-небудь. Мені кортить випити.

— А мені нічого не хочеться, — буркнув Адріан.

— Пусте, ходім.

Адріан Сінґлетон знехотя підвівся й пішов за Доріаном до буфету. Мулат у драній чалмі й витертому пальтиську, здоровлячи їх, гидотно вишкірив зуби і рвучким рухом поставив пляшку бренді та дві стопки. Жінки біля прилавка підсунулися ближче, пробуючи завести розмову з новоприбульцями. Доріан обернувся до них спиною і щось потиху мовив Адріанові.

Усміх, кривий, як малайський кинджал, скорчив лице однієї з жінок.

— Щось ми дуже горді нині! — глумливо кинула вона.

— На Бога, дай мені спокій! — згукнув Доріан, тупаючи ногою по підлозі. — Чого тобі треба? Грошей? На ось і не обзивайся до мене!

Попередня
-= 160 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар