Слава ЗСУ!

— Ну ні, за останні два тижні ви накоїли так багато дурниць, що я б цього про вас ніяк не сказав, — відповів лорд Генрі, ніжно й меланхолійно усміхаючись.

Доріан спохмурнів.

— Мені не до вподоби ваше пояснення, Гаррі, та все ж приємно, що ви не вважаєте, ніби я й справді без серця. Я й сам знаю, що я не такий. А все-таки те, що сталося, не вразило мене такою мірою, як мало би вразити. Воно видається мені радше дивогідною розв'язкою дивогідної п'єси. У ньому — вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був одним з головних героїв, але яка не поранила моєї душі.

— Це цікаве питання, — мовив лорд Генрі. Він відчував гостру насолоду, граючи неусвідомленим себелюбством юнака. — Надзвичайно цікаве питання! Я гадаю, посправжньому це можна пояснити ось як. Часто реальні життєві трагедії стаються в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм відвертим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак деколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій. Тоді несподівано ми усвідомлюємо, що ми вже не виконавці, а глядачі вистави. Чи, вірніш, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і саме вже диво такого видовища полонить нас... Ось тут, скажімо, — що, власне, сталося? Дівчина наклала на себе руки з кохання до вас. Хотів би я сам колись опинитись на вашому місці! Тоді б я на все життя закохався в кохання і обожнював би його! Жінки, які любили мене, — таких було не вельми, але трохи було, — завше вперто жили далі, і то довгі роки після того, як я втрачав будь-який інтерес до них, а вони до мене. Вони понаживали собі гладкі тіла, поставали нестерпно нудотними, а спіткаючи де мене, відразу ж поринають у згадки. Ну й кара Божа ця противнюща жіноча пам'ять! І який неймовірний розумовий застій криється в ній! Людина повинна вбирати барви життя, але не тримати в пам'яті його подробиці. Подробиці завжди вульгарні.

— Я мушу посіяти маки жалоби у себе в садку, — зітхнув Доріан.

— У цьому немає потреби, — заперечив співрозмовник. — Наше життя й без того має досить маків. Щоправда, інколи забуття не спішиться приходити. Якось я все літо був носив у петельці самі лише фіалки на знак артистичної жалоби над одним романом, що затявся не вмирати. Хоча врешті він таки вмер. Забув, що його вбило. Либонь, чи не її обіцянка пожертвувати заради мене цілим світом. Щоразу це страшний момент. Він пронизує нас жахом перед вічністю... Отож — чи повірите? — тиждень тому на обіді у леді Гемпшир я опинився за столом поруч цієї самої особи, і вона запосілась будь-що розпочати все по-новій — розкопати минуле й перенести його в майбутнє. Я вже давно поставив хрест на тому романі, а вона витягла його знов на світ Божий і стала запевняти мене, ніби я розбив їй життя. Мушу, однак, заявити, що апетит у неї за обідом був надзвичайний, так що я не маю чим гризтися. Але який це брак смаку! Адже минуле тільки тим і принадне, що воно минуле! Та жінки не відчувають моменту, коли завіса опустилася. Їм усе кортить шостої дії, і скоро цікавість до п'єси геть вичерпалась, вони пропонують продовжити її. Якщо дозволити їм чинити на власний розсуд, то кожна комедія матиме трагічний кінець, а кожна трагедія дійде до фарсу. Вдавати в житті — вони мастаки, але про мистецтво не мають і зеленого поняття. Вам, Доріане, пощастило більше, ніж мені. Запевняю вас, жодна жінка з тих, яких я близько знав, не вчинила б задля мене того, що Сібіл Вейн вчинила задля вас. Звичайні жінки завжди знаходять, чим утішитись. Одні захоплюються сентиментальними кольорами. Ніколи не довіряйте жінці, що носить рожево-лілові сукні, котрі, може, й не до лиця її вікові, або тридцятип'ятирічній жінці, що полюбляє рожеві стрічки: це певна прикмета жінки з минулим. Іншим велика розрада — несподівано відкрити щось позитивне в їхніх законних чоловіках. Вони тоді хизуються своїм подружнім щастям, немов це найспокусливіший гріх. Ще іншим дає втіху релігія. В таїнствах релігії — всі чари флірту, так мені сказала колись одна жінка, і я чудово це розумію. До того ж ніщо так не сповнює жінку пихою, як репутація грішниці. Сумління робить усіх нас егоїстами. Так, справді, в сучасному житті жінки знаходять собі безліч розрад. Та я ще ж не згадав найважливішої з них!

— Якої це, Гаррі? — байдуже запитав Доріан.

— О, це розрада безперечна! Відбити собі чийогось коханця, коли втрачаєш свого. У світському товаристві це завжди виправдовує жінку!.. Але Сібіл Вейн — таки зовсім інакша, ніж ті жінки, яких ми здибуємо на кожному кроці. Цьому правда, Доріане. Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу у вік, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, що на них ми звикли дивитись іронічно.