Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

Доріан Ґрей полегшено перевів подих. Щоки його знову зарожевіли, на устах з'явилася усмішка. Загроза минула, на час він у безпеці. Але мимохіть йому стало безмежно жаль художника, який оце тільки-но виклав перед ним таку дивну сповідь своєї душі. Доріан запитував себе, чи зможе і його коли-небудь полонити образ друга. Лорд Генрі приваблює, — але так вабить нас усе небезпечне, та й годі. Лорд Генрі надто розумний, надто цинічний, щоб його можна було по-справжньому полюбити... Чи йому, Доріанові, коли трапиться хтось, що збудив би в ньому таке побожне поклоніння? Чи судилося йому в житті і цього зазнати?

— Я дивом дивуюсь, що ви помітили це в портреті, — сказав Голворд. — Невже направду помітили?

— Так, дещо помітив,— відповів Доріан. — Дещо дуже чудне.

— Ну, а тепер ви не будете заперечувати, коли я гляну на портрет?

Доріан похитав головою.

— Ні, ні, облиште навіть думати про це, Безіле. Я не дозволю вам і стати перед нього!

— То, може, іншим разом?

— Ні, ніколи.

— Що ж, мабуть, ви таки маєте рацію. Ну, гаразд, до побачення, Доріане. Ви єдина людина, що серйозно вплинула на мою творчість. Якщо я створив щось путнє, то це завдячую вам. О, ви й не уявляєте, чого мені коштувало розповісти вам це все!

— Любий Безіле! Що ж ви такого розповіли? Лише те, що надміру захоплювалися мною. Це навіть і не комплімент.

— А я й не мав заміру казати компліменти. Це була сповідь. Тепер, коли я поділився нею, щось ніби пригасло в мені... Мабуть, ніколи не слід викладати словами свого обожнення.

— Коли це сповідь, Безіле, то вона розчарувала мене.

— А то чого ж ви ще сподівалися, Доріане? Хіба ви помітили щось інше в портреті? Та ні, де ж би!

— Ні, там нема нічого іншого. Чому це ви питаєте? А про обожнення ви не повинні говорити — це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись друзями.

— У вас є ще Гаррі, — сумовито мовив художник.

— А, Гаррі! — дзвінко розсміявся Доріан, — Гаррі що не день каже неправдоподібні речі, а що не вечір чинить неймовірні речі. Саме життя на мій смак. Але в скрутну хвилину я не думаю, що пішов би до нього — радніше б до вас, Безіле.

— Ви, Доріане, мені ще позуватимете?

— Ні, це неможливо!

— Своєю відмовою ви, Доріане, вбиваєте мене, як художника. Жодній людині не трапляється ідеал двічі на життя. Та й одного рідко хто собі знаходить.

— Не можу пояснити чому, Безіле, але я змушений ніколи більш не позувати вам. Кожен портрет містить у собі щось фатальне. Він має своє власне життя. Я заходитиму до вас попити чаю, це буде так само приємно...

— А вам то, може, й приємніше... — з легким докором пробурмотів Безіл. — Ну що ж, до побачення. Шкода, що ви не дозволили мені ще раз глянути на портрет. Але нічого не подієш. Я вас цілком розумію.

Коли Голворд вийшов, Доріан Ґрей посміхнувся до себе. Бідолашний Безіл — він і гадки не має про справжню причину! І як дивно все склалося — це він, Доріан, мав би поділитися своєю таємницею, аж натомість випадково йому пощастило вивідати таємницю друга! Ця незвичайна сповідь так багато прояснила Доріанові! Безглузді спалахи художникових ревнощів, його безтямна відданість, його захоплені дифірамби, його чудна потайність — тепер Доріан усе це зрозумів і відчув смуток. Щось трагічне є в дружбі, так романтично забарвленій.

Він зітхнув і подзвонив камердинерові. Портрет будь-що треба сховати! Не можна й далі ризикувати викриттям цієї таїни. Було б божевіллям лишити портрет хоча б на годину в кімнаті, куди мають доступ усі його знайомі.

Розділ X

Коли увійшов камердинер, Доріан пильно подивився на нього: чи, бува, не думає він заглянути за ширму. Служник стояв з цілком байдужим виразом, дожидаючи наказу. Доріан запалив цигарку і, підійшовши до дзеркала, зазирнув туди. Він міг ясно бачити відбиття Вікторового обличчя. Воно було наче незворушна маска догідливості. Побоюватись тут зовсім нічого! А все ж краще матися на бачності.

Повільно вимовляючи слова, молодий господар наказав покликати до нього економку і сходити до багетного майстра, щоб той негайно прислав двох робітників. Доріанові здалося, ніби на порозі камердинер запитливо скосив очі у бік ширми. Чи це йому просто привиділось?

За кілька хвилин у бібліотеку квапливо ввійшла місіс Ліф у чорній шовковій сукні і старомодних нитчастих рукавичках на зморшкуватих руках. Доріан попросив у неї ключа від колишньої його класної кімнати.

— Від старої класної кімнати, містере Доріан? — перепитала вона. — Таж у ній повно пороху! Я перше звелю, щоб там прибрали і привели все до ладу. А зараз вона не придатна для вас, сер. Їй-бо, ні!

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар