Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, що тільки міг знайти, — навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, що сподобилися вижити при зіткненні з західною цивілізацією, — і любив брати їх у руки, прислухаючись до дивних звуків. Він мав таємничий «джурупарис» індіян із Ріо-Неґро, дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнакам побачити його можна лише після посту й самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що наслідують пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле у Чилі, і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско. Були в Доріановій колекції також розмальовані гарбузини з галькою всередині, що торохкоче, коли потрясти посудиною, і довга мексиканська сурма, граючи на якій, на відміну від звичайного, втягують повітря в себе, і неприємний на слух «туре» амазонських племен, що ним подають звістку вартові, чатуючи цілими днями на високих деревах («туре» цей, кажуть, чути на віддалі трьох ліг), і «тепоназтлі» з двома вібристими дерев'яними язичками в ньому — палички до цього барабана з Мексики змащують камеддю із молочного соку рослин, — і «йотли», дзвоники ацтеків, підвішувані кетягами, наче виноград, — і величезний циліндричний барабан, напнутий зміїною шкірою, що його в мексиканському храмі бачив Кортесів супутник Бернал Діас і залишив мальовничий опис меланхолійного звучання цього інструменту.

Доріана чарувала сама химерність цих витворів, своєрідним захватом проймала його думка, що Мистецтво, як і Природа, має теж страховища — речі, потворні на форму і бридкі на голос. Однак через деякий час вони вже оприкріли йому, і він, сидячи знову в опері, один чи з лордом Генрі, захоплено слухав «Тангейзера» і в увертюрі до цього величного твору вловлював відбиття трагедії своєї власної душі.

При одній нагоді Доріан заходився вивчати коштовне каміння. Він з'явився на бал-маскарад у костюмі Анн де Жуайоза, адмірала Франції, — Доріанове вбрання було тоді оздоблене п'ятьмастами шістдесятьма перлинами. Цей потяг до коштовностей заполонив Доріана на багато років, та, власне, й ніколи вже не облишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то перебираючи, то розкладаючи по скриньках камінці зі своїх скарбів — як от оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні; кимофари, перевиті сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази; полум'яно-червоні іскрики з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; огнистобарвні ґранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі; аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром. Його захоплювало червоне золото сонячного каменю, і перлиста білість місячного каменю, і мінлива веселка молочного опалу. Він дістав із Амстердама смарагди, надзвичайні розмірами та розмаїттям барв, і володів найціннішим видом туркусу, що на нього заздрим оком поглядали знавці.

Доріан познайомився з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, у творі Альфонсо «Clericalis Disciplina» згадується змій з очима із справжнього гіацинту; в романтичній легенді про Олександра Македонського, завойовника Ематії, сказано, що він знайшов у Йорданській долині зміїв, «кільця на спинах яких щиро смарагдові». Філострат розповідає про дракона з самоцвітом у мозку і зауважує, що, «уздрівши золоті письмена та ясно-червоні шати», страховисько те впадає в чарівний сон, і тоді його можна вбити. Великий алхімік П'єр де Боніфас твердить, що діамант уневиднює людину, а індійський агат — окрасномовлює. Сердолік заспокоює гнів, гіацинт накликає сон, аметист розвіює винні випари. Ґранат виганяє бісів з людини, а від гідрофану блідне місяць. Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем, а знешкодити мелоцей, що викриває злодіїв, можна лише кров'ю козленяти. Леонард Каміл бачив добутий із мозку тільки-но забитої жаби білий камінчик, що виявився певною протиотрутою. Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми. У гніздах аравійських птахів є аспілат, що, за Демокрітом, оберігає від вогню того, хто цей камінець носить.

На церемонії коронації король Сейлану проїздив верхи через столицю з великим рубіном у руці. У палацові брами короля-священика Іоанна, «зроблені з халцедону, було вмуровано ріг змії, щоб ніхто не міг пронести отрути в палац». Над фронтоном містилося «два золотих яблука з іскриком усередині кожного», щоб удень сяло золото, а вночі іскрики. Лодж у своєму химерному романі «Перлина Америки» каже, що в покої королеви можна було уздріти «срібні постаті цнотливих дам цілого світу, які вдивлялись у красиві свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло бачив, як мешканці Зіпанґу — Японії — вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини. Морське страховисько закохалося в одну перлину і вбило нурця, котрий виловив її і віддав перському цареві Перозе, а опісля сім місяців тужило над своєю втратою. Коли ж згодом гунни заманили царя у велику пастку, той викинув перлину — так твердить Прокопій, — і її ніколи вже не знайшли, хоч імператор Анастасій обіцяв за неї п'ятсот фунтів золотом. Король Малабару показував одному венеційцеві чотки з трьохсот чотирьох перлин — за числом богів, що їм він поклонявся.

Попередня
-= 53 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар