Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

Червоні жарини спалахнули в отупілих очах жінки і враз погасли — очі знову стали склисті й тьмяні. Вона закинула голову і жадливо згребла монети з прилавка. Її товаришка заздро зорила за нею.

— Це ні до чого, — зітхнув Адріан Сінґлетон, маючи своє на думці. — Мені не хочеться вертатись. Що це дасть? Я й тут щасливий.

— Ти озвешся до мене, коли будеш чого потребувати, добре? — сказав перегодом Доріан.

— Може.

— Бувай тоді.

— Бувай, — відповів Адріан і, витираючи носовичком зашерхлі губи, ступив на сходинки.

Вираз болю був на обличчі Доріана, коли він підходив до дверей. Він уже відхиляв завісу, як раптом з розфарбованих уст жінки, що взяла його гроші, сприснув гидкий сміх.

— Он іде дияволів оплічник! — хрипким голосом зіпнула вона.

— Ти, проклятуща, не смій мене так називати! — відгримнувся Доріан.

Вона клацнула пальцями й верескливо кинула навздогінці:

— Ха — тобі хочеться, щоб Чарівним Принцом тебе називали?

Моряк, що куняв за столом, почувши ці слова, схопився на ноги й очманіло роззирнувся. З сіней до його слуху донеслося, як стукнули двері. Він рвонувся притьмом до виходу, мовби за ним хто гнався.

Доріан Ґрей швидко простував набережною, не зважаючи на мрячку. Зустріч з Адріаном Сінґлетоном чомусь його збентежила, і він думав собі: невже й справді скалічене життя цього юнака лежить на його сумлінні, як то зухвально заявив йому Безіл Голворд? Доріан прикусив губу, і на хвилинку в його очах проступив смуток... Але зрештою що йому до того? Життя людське занадто коротке, щоб собі на плечі брати тягар ще й чужих помилок. Кожен живе власним життям і платить за те власним коштом. Шкода лише, що за одну-єдину провину мусиш платити так часто і все-таки лишатись вічним боржником. У своїх стосунках з людиною Доля ніколи не закриває рахунку!

Психологи твердять, що часом потяг до гріха — чи до того, що у світі називають гріхом, — так опановує людину, що кожною жилкою її тіла, кожною клітиною її мозку кермують тоді небезпечні інстинкти. У такі моменти люди втрачають свободу волі. Мов автомати, сунуть вони до жахливого кінця. Можливість вибору для них тоді виключена, а сумління або вбите, або ж як існує, то тільки щоб надати бунтові принадності, а непокорі — чарів. Недурно теологи знов і знов нагадують нам, що з усіх гріхів найстрашніший гріх непокори. І коли великого духа, прозвісника зла, було вигнано з неба, — то саме як бунтаря.

Знечулений на все, крім злого, з отруєними чуттями й душею, зголоднілою за бунтом, Доріан Ґрей хутко йшов далі, щораз наддаючи ходи. Але тільки він завернув у темний прохід під аркою, що ним часто скорочував собі дорогу до того лихославного притону, куди й зараз прямував, як зненацька хтось іззаду схопив його, і, не встигши прийти до тями, він уже був припертий до стіни, а чиясь брутальна рука здавила йому горло.

Доріан почав люто боронитись і страшним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. Ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.

— Чого вам треба? — прохрипів, задихаючись, Доріан.

— Не руштесь! Бо тільки що — застрелю!

— Ви з глузду з'їхали! Що я вам завинив?

— Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн — моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, її смерть — на вашому сумлінні! І я поклявся вбити вас за це. Скільки років довелося шукати — я ж не мав жодних слідів... Єдині двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, що вона вам дала. І от сьогодні випадково я почув це ім'я... Моліться, бо тут-таки вам і смерть!

Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.

— Я ніколи її не знав, — пробелькотів він. — Навіть і не чув про неї... Ви з глузду з'їхали!

— Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть — це так само певно, як і те, що я Джеймс Вейн!

Мить була моторошна. Доріан не знав, що казати, що робити.

— На коліна! — гаркнув Джеймс Вейн. — Даю вам на покуту хвилину, не більше. Цю ніч я відпливаю до Індії, але перше мушу розквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.

Доріанові руки безсило обвисли. Скутий жахом, він не знав, що вчинити. Раптом одчайдушна надія зблиснула йому в думці.

— Стривайте! — скрикнув він. — Скільки років тому померла ваша сестра? Кажіть-но!

— Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут час?

— Вісімнадцять років! — переможно засміявся Доріан Ґрей. — Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте мені на обличчя!

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар