Слава ЗСУ!

Доріан дивився, як вони обидва заглибились у вільшаник, розсуваючи гнучке податливе гілля. За хвилину вони вийшли з гущини, тягнучи чиєсь тіло на осоння. Доріан з жахом одвернувся — йому здавалося, недоля переслідує його, де б він не пішов. Він чув запитання сера Джефрі, чи нещасний таки помер, і ствердну відповідь гайового.

Ліс нараз немов ожив людськими обличчями, тупотом багатьох ніг, приглушеним гомоном. Між верховіттям лопітливо пролетів великий фазан з червонястим пір'ям.

Через яку хвилину, що знервованому Доріанові видалася справжньою вічністю муки, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувсь і оглянувся.

— Доріане, — мовив лорд Генрі, — я б їм сказав на сьогодні облишити влови. Далі полювати якось не годиться.

— Я б хотів, щоб їх назавжди облишили, — знеможено озвався Доріан. — Це все таке відразливе й нелюдське! Що, той нагонич?..

Речення так і лишилося недосказаним.

— На жаль, так, — почулась відповідь лорда Генрі. — Він дістав у груди цілий набій шроту. Певно, помер одразу. Ходімо в дім, Доріане.

Ярдів п'ятдесят до головної алеї вони йшли поруч і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда Генрі і сказав, важко зітхаючи:

— Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана.

— Що?.. А, цей нещасливий випадок!.. Що ж поробиш, любий мій! Він сам винен — хто ж лізе під постріли? Та ми тут зовсім не причетні. Джефрі — то я згоден — опинився в прикрій ситуації. Воно ж бо не прийнято брати на мушку нагоничів! Люди подумають, що з нього кепський стрілець. А Джефрі цілить зовсім не зле, — навпаки, дуже влучно... Але ні до чого розводити про цю справу.

Доріан похитав головою.

— Ой ні, Гаррі, це погана прикмета. Я чую, щось жахливе заходить з кимось із нас... Може, зі мною, — додав він, проводячи рукою по очах, наче від болю.

Його співбесідник засміявся.

— Єдина жахлива річ на світі — нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення. Але нам вона не загрожує — хіба що за обідом хтось надумає завести мову про цю пригоду. Я повинен їх попередити, що ця тема під табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не існує. Доля не шле нам вісників — вона для цього занадто мудра або жорстока. Та й що таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-хто залюбки помінявся б з вами!

— А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний селянин, що його оце вбито, щасливіший за мене. Я не маю жаху перед Смертю, ні, Гаррі, — це тільки наближення Смерті жахає. Мені здається, що крила цього чудовиська вже змахують наді мною в олив'яній задусі. Боже милостивий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається хтось поза деревами, — він жде мене, він чатує на мене!

Лорд Генрі глянув, куди вказувала тремтяча рука в рукавичці.

— Авжеж бачу, — усміхаючись, сказав він. — Вас жде садівник. Певно, хоче поспитати, яких квітів зрізати до столу на вечір. Але нерви у вас і справді стали зовсім нікудишні, любий! Неодмінно побувайте в мого лікаря, коли повернемось до міста.

Доріан полегшено перевів подих, переконавшись, що підходить лише садівник. Той доторкнувся капелюха, в нерішучості скосив погляд на лорда Генрі, а тоді добув з кишені листа й подав своєму господареві.

— Її світлість наказали почекати на відповідь, — мовив він упівголоса.

Доріан поклав листа в кишеню.

— Перекажіть її світлості, що зараз я сам прийду, — холодно сказав він.

Садівник обернувся і квапливо пішов до будинку.

— Як полюбляють жінки ризиковні вчинки! — засміявся лорд Генрі. — Цією рисою в них я найбільш захоплююся. Жінка ладна фліртувати з ким завгодно, аби тільки на очах інших людей.

— А ви, Гаррі, так само полюбляєте ризиковні слова! Та цим разом ви таки схибили. Герцогиня мені дуже подобається, але я не закоханий у неї.

— Зате вона дуже закохана в вас, але подобаєтесь ви їй менше. Отож двійко з вас чудове.

— Ви плітки розводите, Гаррі, хоч і не маєте на те жодних підстав.

— Підстава будь-якої плітки — впевненість у неморальності, — сказав лорд Генрі, запалюючи цигарку.

— Ой Гаррі, задля дотепу ви й рідного батька б не пожалували!

— Люди самохіть сходять на жертовник, — була відповідь.

— Як я хотів би знову покохати! — промовив Доріан Ґрей з глибоким пафосом у голосі. — Але я, здається, вже цього не можу і забув навіть, що таке жадання... Я забагато цікавлюсь самим собою і став уже тягарем сам для себе. Мені треба забратись куди-небудь, забути все! Дурницю я впорудив, що взагалі сюди приїхав... Я, мабуть, пошлю телеграму Гарві, хай приготують яхту. На яхті хоч безпечно.