Слава ЗСУ!

— Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, — перепинив Доріана лорд Генрі. — А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.

— Ви неможливі, Гаррі! І як вам не сором таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звичайно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. Вона може жити як Пердіта у своєму садку серед м'яти й нагідок.

— І ридати над невірним Флорізелем! — засміявся лорд Генрі, відкидаючись на спинку крісла. — Любий Доріане, який ще ви по-дитячому безпосередній! Невже ви гадаєте, що ця дівчина тепер зможе задовольнитись кимось із свого середовища? Ну, віддасться вона за якого неотесу-візника чи простого орача. І от уже саме те, що вона зустрічалася з вами, кохала вас, примусить її зневажати свого чоловіка і почуватись нещасною. З морального погляду я б не дуже високо поставив ваше велике самозречення. Навіть як на початок, це вбого. Та й чим ви певні, що ваша Гетті не спливає зараз, як Офелія, десь у ставку під ясними зорями, серед мальовничого латаття?

— Годі-бо, Гаррі, це вже зовсім! Спочатку ви берете все за жарт, а потім вигадуєте страшні трагедії! І нащо я вам розповів усе?.. Та байдуже, кажіть що завгодно, — я знаю, що правильно вчинив. Бідна Гетті! Сьогодні вранці, проїздивши верхи повз ту садибу, я бачив у вікні її обличчя, біле, мов жасминовий цвіт... Але облишмо це. І не пробуйте мене переконати, що перший мій добрий вчинок за багато років, перша крихітка самопожертви — насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану... Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.

— Люди й досі ще сушать собі голови, де зник невдаха Безіл.

— Я думав, це вже їм набридло, — ледь спохмурнівши, буркнув Доріан, наливаючи собі вина.

— Ну, ну, мій любий, про це ж гомонять лише півтора місяця, а наша публіка не така жвава розумом, щоб мати більш однієї теми на три місяці. Щоправда, останнім часом їй дуже повелося. Вона мала моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще таємниче зникнення художника. Скотланд-Ярд усе наполягає, що чоловік у сірому пальті, який виїхав у Париж дев'ятого листопада нічним поїздом, то й був невдаха Безіл, а французька поліція твердить, що він взагалі не прибував до Парижа. Гадаю, тижнів за два ми почуємо, що його бачили в Сан-Франциско. Дивна річ, але хто б не зник, як уже кажуть, що його бачено в Сан-Франциско. Чудове це місто — в ньому, певно, всі переваги того світу!

— А що, на вашу, думку, сталося з Безілом? — спитав Доріан, тримаючи чарку з бурґундським на світло і сам дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.

— І не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатись — це не моя справа. Якщо він мертвий — я не хочу й думати про нього. Смерть — це єдине, що проймає мене жахом. Я ненавиджу смерть!

— Чому ж? — знехотя запитався Доріан Ґрей.

— А тому, — почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматичним оцтом, — що нині людина здатна пережити будь-що, окрім смерті. Смерть і вульгарність — це єдині дві речі в дев'ятнадцятому столітті, що з ними не можна примиритись. Перейдім пити каву в музичну залу — гаразд? Ви повинні заграти мені Шопена. Той, з ким утекла моя дружина, блискуче грав Шопена. Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у домі чогось наче бракує... Звичайно, подружнє життя тільки звичка, і погана звичка. Але людина жалкує, втративши навіть найгірші свої звички. І за ними чи не найбільше — то ж така важлива частка нашого єства...

Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. Коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, запитав:

— Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла вбито? Лорд Генрі позіхнув.

— Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. Чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий уже багатий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його малярський хист — непересічний, але можна малювати, як Веласкес, і бути водночас нудним до неможливого. Бо, правду кажучи, Безіл був таки досить нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів — багато літ тому, — що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.

— Я його дуже любив, — сумно мовив Доріан. — Але й справді ніхто не гадає, що його вбито?

— Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. Звичайно, в Парижі чимало брудних притонів, тільки ж Безіл не з тих, що туди вчащають. Він анітрохи не цікавився життям, це головна його вада.